— Я про нову расу, яка вже сидить у моєму класі! — наполягала вона.
— Не думаю, що це нова раса в твоєму класі. Ось у мене книжка є…— я взяла з полиці тоненьку брошуру, — Лі Керолл, Джен Тоубер, «Діти індиго»…
— Це американці написали? Читала! Що вони петрають — ці американці?! Уті-путі… Які гарненькі дітки, невизнані генії,— Альона презирливо скривилася. — Вони небезпечні, і вони вже тут!!!
— Альоно, заспокойся. До чого тут твій клас?
— Можеш мені не вірити, але я це відчуваю! І ти мене не переконаєш, що це не так!
— Ти вважаєш, що в твоєму класі діти індиго? Та вони ж звичайні діти… Я ж бачила.
— Та що ти бачила! Ти нічого не хочеш бачити! — фиркнула Альона, потім задумливо подивилася мені у вічі й процідила: — Ні-і… вони не звичайні… І це не діти-індиго з американських казочок! Це фіолетові діти! Бо їм усе фі-о-ле-то-во! У них немає душі. Вони безжалісні потвори! І вони мене знищать. Вони всіх нас знищать!
— Альоно, ти що таке верзеш? У тебе невроз. Візьми лікарняний і відпочинь…
— Це в тебе невроз! А я ще сповна розуму! — в серцях кинула вона мені, підхопилася і вибігла з кабінету, грюкнувши дверима.
Наступного дня Альона не прийшла.
Не прийшла і на другий день потому.
5
Альона не з’являлася цілий тиждень не тільки в мене, а й узагалі у школі. Її мобільник не відповідав. І я вирішила розпитати завуча Ірину Іванівну, куди ж вона поділася. Гюрза на моє запитання скривила губи:
— Ваша Олена Геннадіївна — дуже безвідповідальна особа, — словом «ваша» Гюрза натякала, що я, можливо, така ж безвідповідальна, як Альона. — Вона звільнилася. Дивно, що ви цього не знаєте… Поклала на стіл заяву. За власним бажанням. І навіть не прийшла відпрацьовувати два тижні. Вона поставила мене в дуже незручне становище. Дуже! Я маю тепер терміново шукати викладачку англійської. І це на початку учбового року! Яка безвідповідальність! Який егоїзм!
Гюрза ще довго розповідала, нервово посіпуючи носом із бородавкою, про ненадійність нинішньої молоді, яка дбає виключно про себе, і бла-бла-бла на ту ж тему, і так хвилин десять. Але я її вже майже не слухала.
Я чомусь злякалася.
За той психологічний стан, у якому була Альона.
І не даремно.
Бо назавтра школу облетіла страшна звістка. Олена Геннадіївна, Оленочка Геннадіївна, така молода, і така красива, наклала на себе руки. Наковталася якихось пігулок. У це майже неможливо було повірити. Чому вона це зробила?!
Я знала чому. Ну, майже знала. Але нічим не допомогла. Тому що не могла собі уявити, що все так скінчиться. Але я обов’язково все з’ясую.
6
— Дєвочкі, те, що сталося, — це такий жах, — по-старечому затрусила головою Партизанка, відкриваючи великий шкіряний портфель, чия юність минула, мабуть, іще при Хрущові, і витягнула з його бездонної пащі купу шкільних зошитів і пляшечку з корвалолом. — Я просто не можу повірити! У нас у школі такого ще не було. А я тут працюю вже ого-го скільки! Ми всі так любили Олену Геннадіївну! І учні її теж любили. Може, в неї була якась особиста трагедія?
Агрипина Григорівна обвела поглядом кімнату, чекаючи підтримки своїм словам у двох учительок, у яких теж було «вікно» між уроками. Ті слухняно закивали.
Вона похапцем, звичним рухом, накапала собі крапель до склянки і перехилила одним духом. Запах ліків наповнив учительську. Потім вона закрутила пляшечку, витягнула дзеркальце і повернулася до мене:
— Ви питали про одинадцятий бе? — знову уточнила, наводячи свої морквяні губи новою порцією помади. — Ні, нічого особливого в цьому класі я не вбачаю. Зараз усі діти такі розбещені! Їм нічого не потрібно. Що з них буде? Ось до чого ваша демократія доводить. Ніякої управи, ну ні на кого! Хоча… там у них у класі є якісь дивні діти… Кажуть, вони навіть збираються разом після школи. На уроках пасивні й якісь «антиобщественні»: до гуртків не затягнеш, справами класу не цікавляться… Але вчаться добре, майже всі відмінники. Я до них претензій не маю.
Я обійшла майже всіх вчителів, що викладали в 11‑Б, і чула одне й те ж:
— Головний біль? Та від них усіх разом узятих головний біль! Без винятку!
— Ні, ні не пов’язую. Ні, школа тут ні до чого.
Таке враження, що всі змовилися.
Я саме вийшла з кабінету вчителя хімії Івана Петровича, в якого марно намагалася прояснити обставини стосовно 11‑Б. Мені Карбід так і не видав ніякої цікавої інформації, зате вділив цілу купу плакатів про отруйні речовини, що я їх (маються на увазі плакати), начебто, просто мусила розвісити у себе в кабінеті. Я не стала з ним сперечатися й, узявши рулони, в які дбайливо загорнув свої скарби Карбід, у роздумах попрямувала по коридору, сховавшись за своєю сумнівною здобиччю. І, мабуть, тому, що я була геть вся за рулонами, на мене не звернули уваги двоє учнів з 11‑Б, що були вже знайомі мені,— зеленоокий патлатий хлопець та дівчина з чорним, явно фарбованим волоссям і з губами, що мали вигляд, мов їх намастили вугіллям. Вони стояли біля підвіконня і доволі голосно з’ясовували стосунки. Я трохи уповільнила ходу.