Я чекаю хвилин п’ять — і повільно заходжу до печери. Присвічую ліхтариком. Це тунель, доволі високий, над головою в мене, мабуть, іще цілий метр. Я тихо, обережно пробираюся вперед. Поки ніяких відгалужень. Я вже відійшла далеченько від входу. Ліхтарик зненацька заблимав і згас. Вимикаю його, потім знову вмикаю, трясу — нічого не допомагає… Світло залишилося позаду маленькою невиразною плямкою. Куди мені тепер? Повернути назад?
Мабуть, це було б правильно. Але я роблю інше — я йду вперед. За деякий час остання краплина світла остаточно зникає.
Де я?
Куди йти?
Темрява…
На зовнішньому рівні свідомості веселиться Вєрка Сердючка:
На внутрішньому — до мене підбирається страх.
Як мені вдається мислити на двох рівнях одночасно — не уявляю. Але якось воно так саме виходить. Може, я й справді здібна?
Деякий час я стою. А потім усе ж обережно йду вперед темним тунелем. Попереду — якась густа і майже матеріальна чорнота. Якщо, звичайно, колір, вірніше, його відсутність можна вважати матеріальним. Але пітьма здається густою, в’язкою і насправді поглинає звуки, бо навіть каміння під ногами кришиться майже беззвучно. Мій ліхтарик безнадійно згас. І позаду теж повна пітьма. Йду обережно, намацуючи ногою кожен крок. Чого ж так темно? Очі ніяк не звикають: марно намагаються зачепитися за щось у суцільному мороці. Може, включити «шукача»? Дістаю його з кишені. Намагаюся ввімкнути. Та він теж не працює…
Раптом чую чийсь голос. Зупиняюся. Прислухаюсь. Попереду хтось говорить голосно та запально:
— Вже не можна сидіти й ждати! Вони нас або приберуть до рук, щоб мати досконалих солдатів, або винищать до ноги, якщо ми вийдемо з покори. Вони ненавидять нас, тому що ми не такі, як вони… тому що ми кращі. Вони бояться нас і ніколи не залишать у спокої. Бо ми несемо з собою зміни, до яких вони не готові. Ніж змінюватися, їм простіше знищити нас… Розумієте? Ми повинні боротися!
Потім голос змовкає. Западає секундна тиша.
Роблю ще один обережний крок. Останнє, що я чую:
— Тут хтось є. Чужий!
І… моя нога провалюється. Я втрачаю рівновагу. Друга нога теж зісковзує, і я лечу в прірву. Останньої миті встигаю вхопитися за край рукою. Гарячково намагаюся зачепитися міцніше. Під рукою холодне каміння, яке небезпечно розсипається. Щосили підважуюся, хапаюсь іще однією рукою. Ноги ковзають по вертикальній поверхні… Нема за що зачепитися. Відчуваю, як обдирається шкіра на пальцях рук. Боляче. Я так довго не витримаю… Зовсім нічого не видно… Від страху холоне в животі…
Раптом чиясь рука хапає мене за зап’ястя і тягне вгору. Коли я опиняюся на твердій поверхні, зі здивуванням виявляю, що суцільна темрява, яка секунду тому огортала все навкруги, зникла. Тут немає яскравого світла, але видно довкола майже все. Перед собою я бачу роздратованого і розгубленого Кирила.
— Господи, Дарино Миколаївно, що ви тут робите? Якого ви сюди приперлись? Вам що, життя не миле? Що вам тут треба, серед виродків? — він злий та переляканий.
Ми вже не в тунелі. А де?
Це велика печера. Я обводжу її очима. Дві величезні скелі, які навалилися одна на одну, утворюють майже арку, яка закінчується десь там у пітьмі. Там, у пітьмі, напевне, є кажани. Хоча… Звідкіля їм узятися взимку? Таке дивне відчуття від цих велетенських стін! Відчуття спокою і величі. Зовсім не до речі виникає думка, що я розумію тих святих, які сиділи і молилися під землею. Гарне місце для медитації.