Але чим тут займаються діти, які сидять півколом, як горобці, біля невеликого вогнища, що мерехтить, і очі яких пронизують мене зі всіх боків?
І… Я бачу всередині кола Арсенія.
Оце так! Усі в зборі! Що ж він тут робить?
— Що вона тут робить? — в унісон моїй думці лунає голос.
— Як вона сюди потрапила?
— Вона видасть нас!
— Чому ми її не почули?
— Вона екранувалася.
— Звідки вона це знає? — шелестить з усіх боків.
Тут таки багацько дітей. Більше, чим в класі… десь із сорок… потойбічних істот. І всі, майже всі дивляться на мене вороже. Я цілком виразно відчуваю їхні емоції — страх і агресію. Але більше страх. Вони бояться мене! Чому?
— Я не довіряю їй! — відповідає на мої думки Майя, зводиться на рівні ноги, виходить до центру півкола і стає поряд з Арсенієм. Вона майже спокійна, страхом від неї не віє, а віє рафінованою ненавистю, що котиться на мене майже відчутними хвилями.
— Кириле, вона викрила нас, вона нас здасть. Її не можна відпускати! — веде далі Майя і повільно підходить до мене з кривою посмішкою. Від її погляду мені робиться моторошно. Арсеній мовчить. Блідий, спокійний, тільки дивиться на мене крижаними синіми очима. Знову холоне в животі від жаху. Оце я влипла… У самісіньке кодло… Може, було б краще провалитися?
І тут Кирило, на мій подив, стає на мій захист:
— Вона така, як ми, у неї теж є здібності. Проскануйте її, бачите?
— Тому ти за нею так і кинувся, — презирливо кривить чорні губи Майя, — та в неї здібностей менше, ніж у новонародженої! Вона ніколи нас не наздожене! Злякається і видасть нас!
— Заспокойся, наздожене… — Кирило робить крок уперед.
Арсеній мовчки переводить погляд із мене на Кирила.
— Вона не зможе! Вона безнадійно відстала, — сичить Майя.
Страх іще більше пронизує мене. Навіщо й справді я сюди приперлася? Дурепа! Вони не такі вже й беззахисні. Юні чортенята…
— Бачиш, вона вже злякалася! Вона не така, як ми! — знову агресивно наступає Майя.
— Така! — Кирило хапає мене за руку та затуляє собою від Майї.— Ми її відпустимо.
— Відпустимо? — підіймає брову Арсеній, і я розумію, що саме цей голос так полум’яно хвилину назад закликав до боротьби. У відблисках вогнища його волосся скидається на мідно-золотий вогонь. Та цей вогонь не може розтопити льоду в його очах. Не очі, а мідний купорос із кригою. Отруйний погляд — пронизливий, без тіні співчуття. Його демонічна постать мені когось нагадує… Тільки кого?
— Я за неї ручаюся! Я сам її навчу. Вона зрозуміє. І не видасть нас, — продовжує Кирило.
— Не видасть? — кривить гарні губи Арсеній, і я знову відчуваю на собі його прискіпливий погляд.
— Тобі щось не подобається? — зухвало кидає йому Кирило.
— Так, мені це не подобається… — блідне Арсеній.
— Вона нас не видасть! Ангеліна ж казала… — повторює Кирило.
— Так, Ангеліна… Ти гадаєш, це… — блідне ще більше Арсеній, в його обличчі з’являється щось дитяче і безпорадне, він закушує нижню губу і цідить: — Вважайте, що вам поталанило. Йдіть…
Кирило виводить мене з печери іншим шляхом — ми майже постійно підіймаємося вгору. Він мовчить, тільки час від часу подає мені руку, щоб допомогти подолати чергову висоту. Нарешті ми виходимо на поверхню. Стоїмо на пагорбі. Навколо зимова морозна ніч — таємниче поблискують із синього неба холодні зорі. Бляшанка місяця випромінює мертвенне світло. Я стомлено сідаю на валун. У мене починають калатати зуби. Але я все ж таки вичавлюю з себе:
— Дякую!
Кирило сідає поряд, витягує довгі ноги.
— Нема за що, — сухо відповідає.
— А чому було так темно?
— Це називається — навести морок. Ця темрява — то ілюзія. Варта від чужих. А ви й справді могли вбитися… — його тонкий профіль видається моторошно білим у місячному сяйві, він зараз мені чимось нагадує блідого вампіра з фільму жахів. Кирило трохи мовчить, і мене починає дратувати й одночасно лякати ця його манера не дивитися в очі при розмові, і він, наче відчуваючи це, повільно повертає до мене обличчя, і повторює:
— Ви й справді могли вбитися.
Та я знову не бачу його очей, він так і не дивиться на мене. Я відчуваю, як здіймається вітер, і звідкілясь, із просторів безмежного всесвіту, віє вогким підвальним холодом, немов зі склепу. Провалля космосу вдивляється в мене зоряними байдужими очима, і я почуваюся зовсім маленькою і беззахисною перед велетенськими безкінечним НІЩО, що може мене розчавити, як маленьку мурашку, коли йому заманеться. Десь далеко лунає крик нічної птахи. Потім затихає, і знову нас огортає гробова тиша. Немовби й немає ніякого мільйонного міста навкруги…