Дежавю. Я це вже чула в минулому році… і в позаминулому… Зненацька я відчуваю різкий приступ задухи. Груди здавлює, і на серці стає тоскно-тоскно. Все навкруги — як у старому кінофільмі, де герої награно рухаються і завчено розмовляють.
Стоп-кадр. Повтор.
Дядько гучно втягує носом повітря:
— Ну… Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!
Тюлень посіпує вусами:
— Ну, будьмо!
Тітка нахиляється до Зайчика:
— Майонез тільки 67 відсотків жирності! А ще краще приготувати самій… Одне яйце і по краплиночці… по краплиночці…
Зайчик закочує очі:
— Та шо ти говоріш… рафіновану… а я думаю, чєво у мєня нє виходіт…
Механічність рухів, механічність слів. Театр абсурду…
Боже, що я тут роблю? Задуха здавлює груди ще дужче. В голові в мене паморочиться. Якщо я зараз не піду… я загину.
Встаю з‑за столу.
— Вибачте, мені чогось зле… Я піду.
— Може тобі таксі викликати? — байдуже кидає тітка.
Дядько гучно втягує носом повітря:
— Ну… Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!
Тюлень посіпує вусами:
— Ну, будьмо!
Тітка нахиляється до Зайчика…
Я вибігаю з квартири. На вулиці мені робиться трохи легше. Від свіжого прохолодного повітря задуха відступає, але в грудях залишається тоскне відчуття порожнечі.
Йду до станції метро. Навкруги кліпають, святково розгорівшись, численні вогні реклами. Байдужі до твоїх особистих проблем, вони невтомно заманюють у свої обійми, обіцяючи, як панацею від усіх бід, звабливе яскраве життя. Виграй, купи, будь такою ж веселою, як ми! Посміхаються купою козирів на руках неонові вогні гральних автоматів. Потік людей. Потік машин.
Вогні, вогні… За цими вогнями зовсім не видно зірок у небі. Легко загубитись у світі без зірок… Немає зірок — немає орієнтирів.
Вогняна сітка над містом і наді мною. Вона розкинулася над мільйонами людей мегаполісу, ловлячи їх, немов наївних пташок, у свою ласкаву пастку. Рекламний джокер награно підморгує і принадно шепоче на вухо: «Будь такою, як усі… Бажай! Бажай! Я тобі дам усе, чого ти хочеш… Усе, чого хочеш… Ти хочеш… Хочеш… Хочеш… Що поставиш на кін?»
Червоний вогник світлофора — зупиняюся.
А чого я хочу?
Чого ж я хочу?
Чого?
Знову загорається зелений — і потік несе мене, разом з усіма, далі…
У метро людно. Всі вже напідпитку, і в локомотиві панує атмосфера свята та братерської любові. Одягнутий у Діда Мороза бродячий музикант, із натуральним червоним носом та накладними вусами, душевно грає на баяні, забувши про гроші.
Я сиджу і спостерігаю, як молодий хлопець у костюмі Мефістофеля (ріжки, хвіст та чорна накидка, підбита зсередини червоним) показує трьом Снігуркам у коротеньких блакитних шубках фокуси.
З великого чорного циліндра (Мефістофель спочатку демонструє, що там нічого немає) він дістає силу-силенну блискучого «дощику» та вішає дівчатам на шию, ті задоволено хихотять і переминають стрункими ногами. Потім хлопець робить магічні паси над циліндром і витягує звідти живого білого кролика.
Дівчата вищать із захвату.
— А тигреня можеш витягти? — запитує одна. Хлопець саджає невдоволеного кролика знову до циліндра, робить паси й витягує звідти іграшкове плюшеве тигреня та віддає його Снігуркам.
Дівчата знову вищать.
Потім запитують:
— А де ж кролик?
— Он де він! — вказує на мене хлопець. І справді в мене на руках опиняється цілком матеріальний кролик, який роздратовано пряде вушками та сердито дивиться на мене рожевими очима. Видно, йому зовсім не до вподоби, що з ним так поводяться. І він через секунду, боляче брикнувши мене задніми лапами, тікає геть та зникає в натовпі.
Мефістофель підморгує мені. «Зараз скаже, що мені треба прямувати за білим кроликом», — подумки усміхаюся я.
Хлопець нахиляється до мене, і я чую біля вуха нарочито таємничий шепіт:
— Ні… Тобі не треба за білим кроликом. Здається, ти вже на місці — у Країні Чудес…
Відступає на півкроку. Продовжує:
— Краще подивися, що в мене в руках! — він театрально розкриває свого червоно-чорного плаща, помахує ним, потім підносить до мене стиснуті долоні та розтуляє їх — на одній руці цукерка в червоному фантику, а на другій — у синьому.
— Яку вибираєш? — лукаво дивиться.
— А можна дві? — усміхаюся у відповідь.
— Можна, — хитро поблискує очима він. І за мить цукерки плавно підіймаються у повітря та летять мені до рук.
Дівчата в захваті, аж заходяться виском.
Мефістофель ще раз підморгує: