Выбрать главу

— То як ваші справи? — веде далі Селезньов, сівши за кермо.

— Спасибі, все гаразд…

— То воно добре, коли все гаразд… — зітхає він, газує, і машина потихеньку набирає швидкість. А Селезньов вкрадливо, як на проповіді, продовжує: — Зараз дуже неспокійний час! Ви пам’ятайте, я завжди радий допомогти вам, звертайтеся до мене, якщо треба… — робить наголос на останньому слові Олександр Дмитрович.

— Так, так, звертайтеся… — хихотить на задньому сидінні білявка Лора.

Я мовчу, ігноруючи їхні красномовні натяки.

Селезньов включає приймача, і салон заповнює музика з радянської епохи:

…Нада толька виучіться ждать, нада бить спокойним і упрямим… чтоб порой от жизні получать радості скупиє тєлєграми… …Надєжда, мой компас зємной…

Більше Олександр Дмитрович нічого не каже, мовчить, як і я. Тільки мружить очі від задоволення, слухаючи пісню. Повне «Ностальжи»…

Ми під’їжджаємо до школи.

— Будьте обачні, Дарино Миколаївно! — кидає на прощання мені «дон» Селезньов.

— Так, так, будьте обачні…— повторює, як луна, у нього з‑за спини Лора.

3

Ми зустрілися з Кирилом у кафе посеред гігантського супермаркету. «Що більше людей навкруги, то краще. Простіше за все — загубитися в натовпі», — сказав він мені по телефону.

Всюди, куди не кинь оком, — вогні вітрин. І нескінченна реклама на гігантських екранах під невибагливу музику. Я оглядаю місцевість — навкруги скло та метал, ілюстрація наступаючого урбанізму. Скільки їх, таких кафе, по всьому місту? Вони, як клони комфортного раціонального життя, множаться й множаться з кожним днем. Стандартні металеві столики та стільці. Стандартні острівці охайної зелені. Стандартні фонтани у вигляді водоспаду. Симуляція природного оточення.

В одноразовій паперовій склянці біля мене — томатний сік. Смішне й неприродне словосполучення — «паперова склянка»… Від нього так і віє Бодріярівськими симулякрами[23]

Кирило сидить навпроти, схрестивши довгі ноги. Теж п’є сік із «склянки» і крадькома спостерігає за мною. Худа шия, що стирчить із розстебнутого коміра сорочки, надає йому зовсім хлопчачого вигляду, дарма, що він широкоплечий і доволі високий. Мені хочеться вірити його чесним очам. Мені хочеться думати, що я разом із цим дивним хлопцем не ступила на хибну стежку. Що все зміниться на краще. Та мене не полишає враження, немов би я безтурботно залізла на хмарочос та стою на шаленій висоті, й у мене від цього нерозумного вчинку паморочиться в голові. Плигати вже пізно — зависоко. А падати — так не хочеться…

На обличчі Кирила — дитяча вразливість, від якої мені робиться незручно. Він ставить склянку на стіл і, трохи скрививши рота, каже:

— Ви що, досі думаєте, що ми монстри? Почвари? Та ми ж такі самі, як і всі інші… Кількість ріг та крил — як у всіх…

— Я… не знаю, що мені думати, — відповідаю, і його уважний погляд змушує мене відвести очі в бік.

— У мене є лист, — продовжую згодом та кладу на стіл роздруківку, — де пишуться страшні речі. Почитай. І поясни мені, що це?

Він бере до рук лист і низько схиливши голову, читає. Згодом зводить на мене погляд:

— Ну, взагалі дуже схоже на Арсенія. Тільки де ви тут бачите страшні речі? Звичайні приколи…

— Нічого собі приколи… А хлопчик?

— Ви що, гадаєте, Арсеній — убивець дітей? — ледь-ледь посміхається Кирило. — Славко, наскільки я знаю, живий-живісінький. Арсеній часто щось розігрує. Він і мене колись так розіграв. Може, він у такий спосіб хотів кинути свою коханку? Щоб вона сама пішла. Та ще, щоб боялася комусь розповісти про його витребеньки…

— Славко? Майїн брат?

— Угу, він — левітатор, — киває, знову придивляється до листа й бурмоче: — Вона, скоріше за все, добре знає Арсенія… Ця Чайка… Тільки тут якась…

Знову дивиться на мене і мружить очі:

— А звідкіля у вас цей лист?

— В «Контакт» скинула одна дівчина…

— А навіщо було потрібно… Навіщо було потрібно скидати це вам?

Я знизую плечима — якось я про це й не думала… Раптом перед моїми очима невідомо з якого дива постає білявка Лора. Я нахиляюсь і починаю шукати в сумочці блакитну візитку, витягую разом із нею і лист Альони, якого передав Верболаз. Мені зараз спало на думку, що ці речі якось пов’язані… Схожий почерк?

— А що це у вас? Іще один лист?

вернуться

23

Жан Бодріяр — французький філософ, культуролог, соціолог і публіцист. Ввів у обіг поняття симуля́кр. Симулякр — «копія», що не має оригіналу в реальності.