До зупинки під’їжджає яскраво-жовтенький «Богдан». Ми заходимо в майже порожній салон і всідаємося на задні сидіння. У нас є трохи часу поговорити, тому я питаю:
— Розкажи, і як ви це робите? Ти там говорив щось про комп’ютер…
Кирило трохи прокашлюється, як лектор перед лекцією, і починає:
— Це моя особиста теорія… і я не претендую на науковість…
Я посміхаюся. Він теж. На секунду заглядає мені в очі, а потім та веде далі:
— Так ось, за моєю теорією у кожної людини в голові є комп’ютер. Це — наш мозок. Він вмонтований від народження. Але у звичайних людей він, так би мовити, не під’єднаний до глобальної мережі. Цей комп’ютер займається обробкою виключно тієї інформації, якою володіє. А володіє він тільки тією інформацією, яку в нього вклали, як і звичайний комп’ютер. Ця інформація — це уявлення про світ. Про який ми, своєю чергою, дізнаємось у свого оточення. Виходить, ми живемо у світі, спроектованому оточенням. З нього, з цього світу, не вийти звичайним людям. Хіба що зламати або обдурити свій комп’ютер. Але це небезпечно. І, як ви розумієте, не так просто. Можливо, мені, і таким як я, пощастило. Хоча глобальна мережа існувала завжди…
— Глобальна мережа? Що це? — питаю.
Кирило робить паузу, замислюється.
— Що я називаю глобальною мережею? Це складне поняття, по-простому — це безмежний потік. Потік, що все з’єднує. Чимось схоже на Інтернет… Але значно, значно складніше. Бо в цій мережі і знання, і енергія, і вміння… Коротше, все, що захочете, — він широко всміхається.
— У тебе… це змалечку?
— Майже… Добре, якщо ти ще дуже малий, коли відкриваєш мережу. Коли ти старший — важче. Бо не дуже приємно відкрити в собі те, що суперечить усім тим програмам, які в тебе встигли напхати твої рідні-близькі вихователі. Таке враження, що світ розколюється на шматки і земля під ногами хитається. Найважче збагнути, де закінчується комп’ютер, а де починаєшся ти. Однієї чудової миті розумієш, що майже нічого твого у твоїй голові немає. Це трохи страшно, бо відчуваєш порожнечу, так би мовити, безодню. Це ніби маленька смерть. Але в цій безодні,— якщо дозволити, щоб вона тебе поглинула, — десь там, у темряві, є такий маленький острівець, як я його для себе назвав, «точка нуль». Коли ти повертаєшся в точку нуль, тоді зникають усі емоції, всі думки, все зникає, навіть навколишній світ. Є тільки спокій і ти сам. Тоді й відкривається новий світ — можна підключатися.
Обличчя у Кирила серйознішає. Він робиться трохи відстороненим, заглибленим у себе і тихо підсумовує:
— Мережа завжди поруч. Вона розлита, як океан, між усім, що існує… Її відчувають усі, навіть дорослі, але не дають собі згоди побачити. Вони не винні — це вони так захищаються, щоб плати не погоріли.
— То оця моя безодня, це що — страх перед мережею?
— Ну… Скоріш за все, сама ваша безодня — і є потік, або мережа, — я бачу теплі зелені очі зовсім поряд. Він, якось дуже по дорослому сумно усміхається і веде далі:
— Ви не можете довіритися їй… Чому? Боїтеся вмерти, зникнути, втратити особистість?
Я знизую плечима:
— Я… я не знаю.
— Вам доведеться пройти через той страх. Треба згадати, коли вперше з’явилася безодня. Пригадати своє дитинство. Повернутися в той час. Там і залишилися відчинені двері. Ви повинні просто згадати!
Поки ми розмовляємо, маршрутка зупиняється біля села Багатого. Ми трохи не проґавили свою зупинку. Нам треба мерщій виходити, і ми швиденько протискуємося між людьми, яких набилося в автобус вже доволі багато. Якась тітонька чіпляється за мене своєю сумкою, що висить у неї через плече наче навмисно, щоб штовхати недолугих пасажирів типу мене. Я сіпаюся та кажу водію, що ще не всі вийшли і щоб він почекав. Водій невдоволено лається. Кирило виходить першим і допомагає мені — витягує з маршрутки у вогкий, туманний, непривітний зовнішній світ.
Ми йдемо по слизькій від грязюки дорозі. Навкруги панує похмура, немов писана з готичних полотен, картина: чорніють голі поля, привидами сіріють обійняті серпанком туману голі дерева, а на дротах повсідалися цілі армії вороння, які від нашого наближення групками злітають із насиджених місць лише для того, щоб за мить всістися знову. Вдалині засохлою краплинкою крові червоніє будинок Верболаза. Навпроти — видніються білуваті кам’яні хрести покинутого кладовища в коричнево-сірих чагарниках.
У цій тужній атмосфері мимоволі знову починаєш думати про смерть. І мені спадає на гадку, що природа мого страху смерті — у страху втрати. Безповоротної, фатальної. Втрати, яку ніколи не можна нічим компенсувати. Мабуть, саме цього я боюся: що безодня відбере в мене все, що ще лишилося. Ті поодинокі куточки щастя, милого затишку, у яких я ще можу сховатися від ворожого зовнішнього світу.