Я дивлюся на покинуте кладовище, і мені згадується червоноволоса дівчина і мій дивний сон. Круки, що злітають у похмуре небо, та сіра могильна плита. Від цих спогадів я мерзлякувато щулюся. Хто ж вона така, ця дивна Світлана? Обережно запитую Кирила:
— Скажи, а ти знаєш Світлану із Запоріжжя?
Кирило киває:
— Знаю.
Здіймається вітерець і несе в обличчя запах прілого листя, торішньої трави та свіжість талого снігу. Я підіймаю комір пальта, бо справді робиться прохолодніше. І веду далі:
— Як ти гадаєш… вона при здоровому глузді? Ця Світлана?
Кирило дивиться на мене і підіймає брови:
— Вона вам теж встигла чогось наговорити?
— Так… Про якесь коло воріт. Я нічого не зрозуміла…
Він всміхається:
— Її важко зрозуміти. Бо вона таки трохи дивна… Та Ангеліна вважала, що це цілком можливо…
— Що можливо? — здивовано кліпаю я.
— Подорожі між світами, — таємниче відповідає Кирило. Зриває бадилинку при дорозі. На бадилинці — суцвіття, яке невідомо як збереглося до цього часу. Він здмухує в повітря біленькі пушинки-парасолі. Вони летять, підхоплені вітром, а Кирило продовжує:
— Арсеній теж у це вірить… Хоч особисто мені це видається сумнівним…
Подорожі між світами. Принадно. Я згадую обличчя Арсенія — його блідість, його холодні очі кольору товченої криги, змішаної з мідним купоросом. Це ж треба, він виявляється мрійником…
— А з Арсенієм ти давно знайомий? — питаю Кирила.
— Десь із чотири роки, — відповідає він та, покрутивши в руках, викидає вже не потрібну бадилинку.
— Я чула, він казав, що треба боротися. Він завжди був такий? Чи це сталося після смерті…
— Взагалі-то… оці стеження, вони трохи задовбують… — задумливо тре носа Кирило та несподівано чихає.
— Будь здоровий!
— Дякую… — ніяково всміхається та знову тре носа. — Так от. Коли за тобою слідкують, приємного мало. І думка, що час покласти цьому край, не нова. Тим більше, що в Арсенія є якісь не дуже приємні спогади про якийсь дитбудинок… чи спецшколу. Він там із кимсь був на ножах, а потім утік. Ще до того, як переїхав до Запоріжжя. Але ви праві — він став радикальнішим по смерті Олени Геннадіївни.
Кирило замовкає. Навкруги тиша, тільки чутно, як наші ноги місять грязюку — «чвак», «чвак». Потім Кирило, вийшовши із задуми, продовжує:
— Для нього взагалі життя завжди було грою. І завжди майже все піддавалося його контролю. А що не піддавалося, він ігнорував. Але… Зараз, боюся, він почав гратись у «войнушку» по-серйозному… Дві смерті в один рік — і людей, яких ти любиш, — мабуть, то занадто… У будь-якої людини дах поїде.
— Друга — то Ангеліна?
Кирило киває.
Я згадую той вечір, коли зустрілася з заплаканою Майєю та з Кирилом, і в мене вихоплюється:
— А чому ж ви не сказали батькам? Верболаз же ж її брат!
— Брат, — саркастично повторює Кирило. — Мав я десь таких братів… Зараз він про все, що знає, нам розповість. У мене метод є.
Ми підійшли до вузької сірої хвіртки. Це було з іншого боку будинку, не з того, до якого я під’їжджала першого разу. Кирило спочатку натискає на чорний облізлий дзвоник, який акуратно схований від дощу спеціальним дашком, та, мабуть, дарма він був схований, бо все одно піддався впливу погоди та мав замордований вигляд і, скоріш за все, не працював. Тому, не чекаючи, щоб хтось вийшов, Кирило штовхає хвіртку; та піддається. Ми заходимо на подвір’я. І прямуємо мощеною доріжкою, що веде до будинку. З цього боку Верболазівської дачі на величезній території росте трохи занедбаний садок, а посеред саду височіє доволі дивна дерев’яна конструкція. Вона нагадує піраміду, що має тільки одні ребра, а всередині — майданчик, теж дерев’яний (вірогідно, для жорсткості). Дошки, з яких збита піраміда, сірі від дощів, мабуть, їх ніхто ніколи не фарбував.
— Що це? — штовхаю в бік Кирила.
— Це піраміда для накопичення сили. Наш професор дуже переймається силою… і владою, — криво посміхається Кирило.
З боку садка в будинку теж є двері, правда, не такі помпезні, як із парадного входу, але все ж доволі пристойні. Дерев’яні, лаковані чорним, з дорогою, зробленою під старовину ручкою.
Кирило спочатку дзвонить, а потім гупає в двері кулаком.
— Зараз, зараз відчиню, кх‑кх, — кахикає за дверима голос Івана Григоровича. І справді, за кілька секунд двері відчиняються, і Верболаз короткозоро щурить на нас очі. Потім дістає з верхньої кишені свого незмінного ватяника окуляри-половинки, чіпляє на носа: