— Майє! Я не розумію… Навіщо? Навіщо ти це зробила? — сичав на дівчину підліток, схопивши її за руку.
— Відчепись, Кириле, я нічого тобі не буду пояснювати, — пручалася та.
— Я хочу з тобою поговорити, ми ж домовилися… — не вгамовувався хлопець.
— А я не хочу! Ти все одно нічого не тямиш, відчепись. Ти ніколи нічого не тямиш! — лице у неї розшарілося, і на очах виступили сльози.
— Я не розумію… Навіщо? Давай поговоримо… Ти не втечеш від мене, ми з тобою сьогодні все одно зустрінемося, бо іншого місця у нас немає…— продовжував наполягати він, але відпустив її руку.
— Відчепись, дурню! — кинула дівчина йому в обличчя, стрімко розвернулася та попрямувала геть, пройшовши біля мене і заодно обпікши роздратованим поглядом.
Кирило ковзнув повз мене удавано байдужими очима і з награним спокоєм відвернувся до вікна.
Трохи повагавшись, я підійшла до нього. Вивантажила свої плакати на підвіконня і перевела подих. Він неохоче повернувся.
— Здрастуй, Кириле! — задерла голову. Він зростом, мабуть, на дві голови вищий за мене. Важко в моєму віці здаватися солідною.
— Здрасті,— мляво відповів хлопець.
— Наскільки я знаю, у вас уроки вже скінчилися?
— Скінчилися. То й що?
— Та нічого. Може, допоможеш?
— Гаразд, — трохи повагавшись, сказав він, закинув свій наплічник із книгами за спину, легко згріб усі плакати однією рукою і покірно поплівся слідом за мною.
Я відімкнула свій кабінет ключем, відчинила двері і дала йому дорогу.
— Дякую, Кириле.
— Куди покласти?
— Он туди, на стіл! — скомандувала. Він слухняно вивалив рулони на стіл. Один із них не втримався, покотився і впав.
— Я підійму, — Кирило нахилився, його наплічник трохи зіскочив з плеча, і з нього вивалилася маленька книжечка. Я не стримала цікавості й підняла її з підлоги. Ми підвелися майже одночасно. Кирило крутив у руках клятий рулон, втупившись поглядом у мою знахідку. Мені стало трохи незручно.
— На, тримай — це, здається, твоє,— я майже одразу простягнула Кирилові його книжечку, але встигла помітити на ній дуже дивну назву: «Левітація»[4].— Ти нічого не хочеш мені розповісти?
Він знизав плечима і обережно прилаштував рулон на столі:
— Ні.
— Ти це читаєш?
— Читаю. Це ж не заборонено? — відповів трохи з викликом, ховаючи книжку в наплічник.
Я зробила помилку, і надія на контакт майже втрачена. Чому я попхала носа до його книжки?
— Кириле, може, ти мені проясниш, що у вас у класі відбувається?
— Нічого особливого.
Я відчула остаточно, що розмова сьогодні не склеїться. Але вела далі:
— Я вважаю, нам треба поговорити.
— Я поспішаю, я вже й так затримався, — він кинув на мене нахабний погляд, і між нами вмить виросла непробивна стіна.
— Гаразд, — зітхнула я, не в змозі пробитися крізь стіну, — тоді чекаю тебе в моєму кабінеті завтра після уроків.
— Це офіційне запрошення? — єхидні очі оглянули мене зверху вниз.
— Так.
— Тобто треба приходити обов’язково? — ще раз уточнив.
— Обов’язково.
— А то що, до директора батьків викличете? — відверто глузував він.
— Можу і викликати.
— Слухаюсь, — відповів Кирило, — обов’язково буду.
Розділ III
1
Бувають ночі, бувають дні, оповиті туманом нереальності, коли межа світу розмита тим самим туманом, і все в’язне у ньому, як у густому киселі. Скільки ж я проспала? Без сновидінь. А може, я їх забула? Дивлюся крізь шибку на вулицю — туман затулив геть усе, і тільки тіні предметів, що там мають бути, темніють невиразними контурами. Проводжу пальцем по підвіконню. Воно фарбоване-перефарбоване, горбате, все у зморшках від часу, під моїми пальцями холодне і справжнє, приводить мене до тями. На газовій плиті засичала кава. Збігла, як завжди. Беру турку, відставляю. І витираю темні кола, що розтеклися заплутаними лабіринтами по білосніжній поверхні плити.
4
Левітація — здатність людини при певному магічному розвитку долати гравітацію; людина або предмет (в іншому трактуванні цього слова) зберігає або послідовно змінює своє положення в тривимірному просторі всупереч гравітації під дією ініціатора.