— А, це ви… — вилуплюється на мене, немовби ніколи не бачив, а потім додає: — Кх‑кх. Дуже радий вам, молоді люди, проходьте.
Це було те саме приміщення. Але з нього кудись подівся весь його лоск. Зразу було видно, що професор тут живе самітником і жіноча рука вже давно в цьому домі ні до чого не торкалася.
Натомість видно всюди доторки запустіння — воно вже встигло дотягнутися до кутків, по яких сіріло павутиння, до меблів, на яких пухкою хмаринкою застиг пил, до квіток на підвіконні, що опустили додолу пожухле листя.
Я ковзаю поглядом повз робочий стіл Верболаза і помічаю на столі, біля купи книжок, хвостики від з’їдених яблук і декілька немитих чашок, ще й склянку з давно випитим чаєм, у якій покинутим на купі заварки лежить нікому не потрібний, запліснявілий круглячок лимона.
Але в каміні, як і раніше, горять дрова. У кімнаті тепло. Ми знімаємо верхній одяг, і Верболаз нас запрошує сісти в просторі чорні крісла.
Сам усідається на диван, схрещує руки і звертається, немов мене немає поруч, тільки до Кирила:
— Я вас слухаю, юначе. Кх‑кх.
— Іване Григоровичу, — Кирило зручно відкидається в кріслі, розслаблено витягує ноги, зухвало втуплюється поглядом у його очі,— мені потрібно, щоб ви говорили правду.
— Кх‑кх, — ще щільніше скручує на грудях руки Верболаз, і його очі починають нервово бігати.
— Довіртеся мені,— тихим монотонним голосом веде далі Кирило, невідривно дивлячись на Верболаза. — Ви спокійні, розслаблені… Я буду рахувати до п’яти. Коли дорахую, ви зануритесь у приємний сон, де ми будемо ставити питання, а ви — давати правдиві відповіді. Один… Два… Три…
Обличчя у Івана Григоровича починає трохи сіпатися з правого боку. Видається, немов він підморгує мені правим оком. Це трохи моторошно.
— Чотири…
Верболаз знову нервово кахикає:
— Кх‑кх, — а потім, неначе йому більше не вистачає сили зчіплювати дужче руки, опускає їх.
— П’ять…
Голова Верболаза стомлено схиляється на спинку дивана.
— Розкажіть нам про лист, якого ви віддали Дарині Миколаївні. Для чого ви це зробили? — ласкаво запитує Кирило.
— Дарина повинна була вивести нас на Ангеліну. Вона це з успіхом зробила, — захихотів Верболаз.
Брови у Кирила повзуть догори, і він здивовано оглядається на мене. Я теж розтуляю рота. І питаю:
— Яким чином я вивела? Звідки ви знали, що Світлана мене туди поведе?
— Ну, моє керівництво, напевно, знає те, що мені не відомо, але воно було впевнене, що Світлана впізнає в тобі «свою» і нічого не запідозрить. І впевнене, що поведе до Ангеліни… Взагалі Світлана дуже обережна…
— А… Як… Тоді ще ніхто за мною не слідкував… — в мене бракне подиху.
— Жучок… — поблажливо усміхається Верболаз. — Так, так… Цей охоронець, який дав тобі адресу… Його непомітно і підкинув.
Це все було сплановано! Хто першим підкинув мені ідею про Запоріжжя?
Кров приливає мені до обличчя. Я бачу всю картинку. Вона складається, немов із пазлів…
Кругленький почерк…
L@ra Сroft.
Лора.
Чайка…
Лариса Р. Кротоffа.
Це ж … Одна людина… Як я могла так попастися?!
У мене виникає відчуття, що я на повній швидкості врізалась у скляну вітрину, що відділяла мене від правди. Вона тріщіть, лускає, розлітається, і розбите скло гострими друзками боляче впивається мені в тіло.
Я стискаю кулаки в розпачі, і червоне марево затуляє мені очі.
Кирило повертається до мене:
— Ч‑ч‑ч, — прикладає пальця до вуст і спокійно продовжує розпитувати Верболаза: — Скажіть, а хто ваше керівництво? Що це за організація? Розкажіть про неї.
Верболаз знову складає руки на грудях:
— Кх‑кх… — і немов через силу продовжує,— Icy Safety[24], скорочено IS. Це міжнародна організація, працює в нашій країні з гуманітарною місією. Займається збором інформації, створенням неурядових організацій, фінансуванням проектів із вивчення надможливостей…
— То «Новий час» — теж дітище Ай‑Ес, — не витримую я. — Мирослава і Лора працюють на них?
— Так, так, — дрібно киває головою Верболаз, — кх‑кх.
Ми обмінюємося поглядами з Кирилом. І він запитує:
— А СБУ співпрацює з Ай-Ес?
Верболаз нервово потирає лікті:
— Співпрацює. Кх‑кх. Але їх цілі не завжди співпадають.
Кирило тре лоба і знову питає: