Мій погляд ковзнув по рекламі, що була навпроти і закликала боротися з корупцією.
— Корупція, о’кей, — усміхається Кирило. — Ха… Буде вам корупція. Заплющуйте очі.
Я заплющую. І бачу все місто. Ні, це навіть не тривимірне зображення — це щось інше! Більше. Мій внутрішній погляд охоплює все одразу, а мій розум все це одразу розуміє. Я бачу маленькі жовтенькі цяточки, що юрмляться над школами, інститутами, Радою, Кабміном й іншими установами. Мені стає смішно…
— А це по всій країні,— каже Кирило.
Я тепер бачу, як то кажуть, всі неозорі простори рідної неньки Вкраїни…
— А це у світі…
Це дивне і захопливе видовище — весь світ одразу! Я бачу, як перетікають гроші. Це ріки і струмочки, що течуть дивовижною павутинкою, з’єднуючи весь світ. Я думаю, що, мабуть, не найкраще у світі явище я захотіла побачити…
— Гаразд, — стискає мені руку Кирило. — Дивіться — тепер інформація, дуже гарне явище…
Я бачу різнокольорові цяточки, що на шаленій швидкості швендяють по планеті, складаючись у різноманітні геометричні фігури, що виникають та знову стрімко розпадаються. Бачу жваві струмки, ріки, затори. Дійсно гарно…
— А чому вони різнокольорові? І чому такі швидкі? — питаю.
— Бо інформація різна. Вона постійно змінюється. А за кольором її можна відокремлювати. Так, якщо вміти бачити, з інформацією після певного тренування — нема проблем… Беріть, що заманеться.
— А можна побачити, скільки «фіолетових» у всьому світі?
— Звичайно!
Я бачу — фіолетові іскри танцюють по всій земній кулі. Утворюючи візерунки по містах і селах. І ніжні фіолетово-білі, і лілові, і бузкові, і яскраві, і ледь помітні… Їх було так багато! Так неймовірно багато!
Кому ж спало на думку, що їх можна так просто підкорити?
2
Ще не розпустилися і навіть не набухли бруньки, ще не гріло теплом сонце, але вже щось невловиме вітер приніс із далеких південних країн, з далекого таємничого вирію, щось, що віщувало швидкі зміни. Повітря було насичене потенційною наснагою, яка огортала спляче насіння під землею, пестила віти дерев, доторкалася до кущів та іншої кволої міської рослинності. І ця сила, що дзвеніла в атмосфері, відчувалася всюди.
Я обожнюю цей час. Запах весни… Я йду на роботу і глибоко дихаю. Та раптом відчуваю нез’ясовану напругу. Щось розливається в повітрі, невидиме, невиразне, тривожне. Воно ще не має свідомих рис. Тільки натяки, що змішалися з весняним вітром…
Щось стрімко наближається… і це не тільки весна.
Я намагаюся розшифрувати свій нез’ясований неспокій. І нічого мені не йде до думки. Зненацька дзвонить мобілка. Я ледь здригаюсь і притуляю її до вуха.
— Привіт! — голосом Ігоря вітається слухавка. — Ти чого така ляклива?
Потім чую, як за спиною сигналить авто. Я обертаюся — за мною повільно їде машина Ігоря. А він сам стирчить із вікна і тримає в руці мобільника.
— Привіт, Дариночко! — сяє він зі свого розіграшу. — Ну, як я приколовся? Сідай, підвезу! Сто років тебе не бачив…
«Гаразд, підвозь, усе одно не відчепишся», — думаю я і сідаю в машину. У салоні кислуватий запах тютюну, змішаний із дорогими парфумами, що їх так полюбляє Ігор.
Ігор посміхається і балагурить, як завжди, але я помічаю в ньому якийсь надрив, що просочується крізь награну веселість. В очах утома. Він навіть схуд трохи.
— Як життя молоде? Як справи? — каже Ігор і однією рукою, полишивши руль, витягує цигарку, приклеює її до рота та підпалює.
— Ти палиш? Ти ж наче кинув був.
— Палю… — затягується Ігор. — Працюю багато, а робота нервова…
Я помічаю біля коробки передач цілу упаковку ліків, на них написано ****оклобемід. У мене по спині пробігає холодок.
— Що це в тебе тут валяється? — запитую в Ігоря.
— Та, це маман просила передати в «Новий час» до Мирослави, — байдуже каже він і перекидає коробку на заднє сидіння. — Ну, як життя, Дариночко?
— Та дякую, нормально…
— Ну, що це таке? Нормально… — передражнює мене Ігор. — Треба казати — вері гуд! Може, сходимо кудись разом? Зараз ми закінчуємо одну важливу роботу, і я йду у відпустку. Замахало мене воно все…
У нього дзвонить телефон.
— Вибач, Дариночко, — кидає він мені та бере слухавку. — Так, так. Зрозуміло. Так. Звичайно буду.
Він кладе мобільника до кишені і бурмоче під ніс:
— Звичайно буду… — потім згадує про мене: — Ну що, Дариночко! На чому ми скінчили? Знайдеш для мене час?
— Ага, — невиразно згоджуюся я й кажу: — Ми вже приїхали. Зупини тут. Дякую. Бай-бай!