Волю — нескінченну, безграничну, всеохопну, у якій потонула, розчинилася віковічна туга за всемогутністю.
Я ширша від світів.
Вище (?)
Далі (?)
Зірок, що в небі.
Лечу крізь безодню.
Крізь темряву…
Раптом — думка, як яскрава іскра: це ж так просто!
Треба тільки злитися з безоднею, яка мене так лякала. Де ти, безодне? Де ти, космічний холод? Де ти, смерте? Йдіть до мене!
Я приймаю вас… Я поринаю у вас… Я роблюся вами…
Я ширша від світів.
Вище (?)
Далі (?)
Зірок, що в небі.
Що може зі мною статися?
Я є. Була. І буду. Завжди.
Я океан, що з’єднує все у цьому світі.
…Розплющую очі. Лежу в ліжку. Плече туго перев’язане. До правої руки прилаштована голка з капельницею. Озираюся. Біля мене на стільці, поклавши голову на руки, що лежать на тумбочці, спить Кирило. Дивлюся на його спокійне лице, на пасмо волосся, що впало на очі, і мені стає тепло та затишно.
Світ і справді змінився…
Але хто сказав, що це безнадійно погано?