— Я першим не стану.
— А якщо це станеться, ти лишишся без «БМВ», — криво всміхнувшись, пояснив Толлар.
— Твоєю секретаркою буде пані Ніна Хафф. У фірмі вона працює понад вісім років. Надто темпераментна, не дуже приваблива, але працьовита. Тямуща в юриспруденції і дає цінні поради, а надто новачкам. Влаштує вона тебе чи ні, залежатиме тільки від тебе. Якщо не спрацюєтеся з нею, шукатимемо заміну.
— А де мій кабінет?
— На другому поверсі. З обіду прийде дизайнер. Ти з нею вже знайомий, то поговорите про меблі й інтер’єр. Раджу дослуховуватися до всіх її порад.
Офіс Ламара теж був на другому поверсі, від чого Мітчеві аж від душі відлягло. Він згадав, як той сидів під дощем із поливальниці й плакав.
Мак-Найт знову заговорив.
— Мітчу, боюся, я дещо пропустив під час нашої бесіди, коли ти вперше приїздив.
Він чекав, що той скаже ще щось, а тоді сам запитав:
— Так, а що саме?
Інші партнери теж пильно дивилися на Мак-Найта.
— Ми ніколи не дозволяємо нашому співробітнику розпочинати кар’єру з вантажем боргів. Для нас спокійніше, коли зароблені гроші ти витрачатимеш на інше, а не на виплату студентської позики. Скільки ти ще винен?
Мітч поволі відпив із чашки, а в голові снували думки.
— Майже двадцять три тисячі доларів.
— Перше, що зробиш завтра вранці — передаси всі документи по кредиту Луїзі.
— Е-е-е, тобто, ви маєте на увазі, що фірма виплатить борг?
— Така наша політика. Якщо, звісно, ти не заперечуватимеш.
— Ніяких заперечень. Я навіть не знаю, що відповісти.
— Не потрібно нічого говорити. Останні п’ятнадцять років ми не раз таке робили для співробітників. Просто передай папери Луїзі.
— Та це з вашого боку так щедро, містере Мак-Найт.
— Атож.
Поки лімузин поволі совався у тягучці, Ейвері Толлар не вгавав ані на мить. Сказав, що Мітч йому нагадав самого себе. Бідна дитина з неповної родини, яку виховували прийомні батьки десь на південному заході Техасу. По закінченні школи він уже сам мав про себе дбати, залишився буквально на вулиці. Працював у нічну зміну на взуттєвій фабриці, щоб оплачувати навчання в коледжі. Успіхами в навчанні він домігся стипендії на навчання у коледжі Техаського університету, закінчив його з відзнаками, і тому зміг розіслати заяви до одинадцяти вишів. Але обрав Стенфорд і закінчив його на відмінно — другий результат на курсі. Від пропозицій роботи найкрупніших фірм у великих містах Західного узбережжя він відмовився. Хотів займатися податками, і нічим більше. Олівер Ламберт його знайшов шістнадцять років тому — тоді ще на фірмі працювало чоловік тридцять, не більше.
Він був одруженим, мав двох дітей, але про родину згадував мало. Говорив про гроші — як сам сказав, це була його пристрасть. Перший мільйон на його рахунку вже лежав, років через два набереться й другий. Коли в тебе дохід чотириста тисяч на рік, то довго чекати не доведеться. Його спеціалізацією було створення товариства з закупівлі супертанкерів. Він був спеціалістом вищого ґатунку, ставка складала триста доларів за годину, а гарував шістдесят, часом сімдесят годин на тиждень.
Мітчеві належало починати зі ста доларів за годину і поки не витримає іспит і не отримає юридичну кваліфікацію з п’ятигодинного щонайменше робочого дня. Потому працюватиме вісім облікованих годин на день, отримуючи по сто п’ятдесят доларів за годину. Ретельний підрахунок і облік — ось у чому полягала суть процвітання фірми, навколо обліку і крутився бізнес. Від нього залежало все — кар’єрне зростання, підвищення зарплатні, преміальні, саме життя і успіх. Особливої уваги удостоювалися новачки. За неретельне ставлення до обліку виконаної роботи можна було швидко отримати попередження. Ейвері про себе такого не міг сказати — з ним цього ніколи не ставалося. Щоб хтось у фірмі та виявив неповагу до свого обов’язку вести облік — ні, таке у фірмі просто нечувано.
Середня погодинна ставка для співробітників була сто сімдесят п’ять доларів. Для партнерів у середньому — триста. З декількох своїх клієнтів Мілліган брав по чотириста за годину, а якось Натан Лок навіть по п’ятсот — за певну роботу з податками, пов’язану з якоюсь оборудкою з обміном нерухомості в декількох країнах. П’ятсот доларів за годину! Ейвері посмакував це число, подумки порахував заробіток за рік — помножив: п’ятдесят годин на тиждень, п’ятдесят тижнів у році: мільйон і двісті п’ятдесят тисяч! І це за рік! Ось так у нашому бізнесі робляться гроші! Все починається з купки юристів, вони працюють година за годиною, і виростає династія. А з приходом нового юриста збільшується загальний дохід, так от воно.
Тож він попередив: не варто нехтувати веденням підрахунків, це — перше правило виживання. Щойно скінчаться папки зі справами, за якими ведеться облік, одразу слід його повідомити — у нього їх навалом. Десятого дня кожного місяця на особливому вишуканому обіді партнери обговорюють між собою отримані за рахунками гроші. То справжня церемонія. Ройс Мак-Найт зачитує прізвище кожного компаньйона і суму, яку той заробив протягом минулого місяця. Між ними відбувається змагання. Така собі позитивна конкуренція. Вони ж багатшають, хіба не так? Церемонія ж підвищує мотивацію співробітників. Ніхто й слова не скаже, якщо в когось низький прибуток, хіба що таке станеться два місяці поспіль. Ще якісь подробиці Олівер Ламберт розповість уже в процесі роботи. Але ще жоден із них не мав низьких показників три місяці поспіль. За надвисокі показники ще й премії отримують. А ще сума гонорарів має значення тоді, коли співробітник починає претендувати на статус партнера. Отже, — не пропускай! І це для тебе тепер має бути першочерговим завданням, звісно, після іспиту.
— Іспит — то звісно, дурня, просто формальність, яку треба перетерпіти, просто ніби ритуал. Випускник Гарварда не повинен його боятися. Пройдеш наш курс підготовки, — казав він, — згадаєш усе, чому навчався на юридичному.
Лімузин звернув на бічну вуличку між двома багатоповерхівками і спинився коло тенту, що простягався від тротуару до металевих чорних дверей. Ейвері кинув оком на годинник і сказав до водія:
— Приїдь по нас о другій.
«Дві години на обід, — подумав Мітч. — Це ж шістсот доларів псу під хвіст!»
Клуб «Мангеттен» займав весь горішній — десятий — поверх висотки, яку ще в кінці п’ятдесятих років заселили різноманітні офіси. Сам будинок Толлар інакше як руїною не називав, але вже в перші хвилини повідомив, що ексклюзивна кухня клубу славиться на все місто. Тут подають надзвичайні страви, доступ — лише для білих, лише для чоловіків, а інтер’єр — просто розкішний. Важливі обіди для важливих людей. Тут бували банкіри, юристи, можновладці, кілька політиків, кілька аристократів. Ліфт із позолоченою оббивкою швидко домчав їх нагору крізь порожні поверхи, спинився на елегантному десятому. Метрдотель назвав містера Толлара на ім’я, розпитав, як поживають його добрі друзі Олівер Ламберт і Натан Лок. Поспівчував через смерть Козінскі й Ходжа. Ейвері йому відрекомендував нового співробітника фірми. У куточку знайшовся найкращий столик. Догідливий чорношкірий офіціант на ім’я Елліс подав їм меню. Розгортаючи своє, Ейвері зауважив:
— У нас не дозволяється спиртне за обідом.
— А я й не випиваю.
— От і добре. Що ти замовиш?
— Чай з льодом.
— Чай з льодом для нього, — замовив Ейвері, — а для мене мартіні «Бомбей» з льодом і ще покладіть три оливки.
Мітч прикусив язика й сховав усміх за картонкою меню.
— У нас занадто багато правил, — буркнув собі під ніс Ейвері.
За першою порцією настала черга другої, але на цьому й спинився. Ейвері зробив замовлення і для Мітча: особлива страва дня — якась підпечена рибка. Пояснив, що сам дуже пильнує вагу, а ще він займається у спортивному клубі, до речі, за спеціальною програмою. У власному спортивному клубі. І Мітча теж туди запросив, коли-небудь разом попітніти. Десь уже після іспиту. Ще порозпитував про футбольні успіхи Мітча у коледжі, а той звично відповідав, що не варто їх перебільшувати.