А Мітч, своєю чергою, порозпитував про дітей Ейвері. Той відповів, що проживають вони з матір’ю.
Риба виявилася недопеченою, а картопля занадто твердою. Мітч тицяв виделкою у тарілці, поволі доїдав салат і слухав, що Ейвері йому розказував про інших відвідувачів ресторану. За великим столом сидів мер, з ним кілька японців. Неподалік розташувався банкір фірми. Було ще декілька поважних юристів, їхніх колег, усі вони жваво поїдали страви водночас із виглядом значущості, поважності. В атмосфері вчувалося щось снобістське. Виявилося, що кожен, хто обідав у залі, був особою значущою, як на роботі, так і в місті. Ейвері тут був своїм.
Обидва вони відмовилися від десерту, але каву замовили. Отже, Мітч має приходити на роботу не пізніше дев’ятої, поволі оповідав Толлар, запалюючи сигару. Секретарки о восьмій тридцять уже на місці. Отже, з дев’ятої до п’ятої, але ніхто не працює вісім годин на день. Він сам, до прикладу, на роботі з’являється вже о восьмій і не йде додому раніше шостої. Він може зараховувати собі дванадцять робочих годин щодня, а скільки там він справді працював, то не має значення. Дванадцять годин щоденно, п’ять днів на тиждень, п’ятдесят тижнів на рік — по триста за годину. Дев’ятсот тисяч доларів! Це в облікований час. Така його мета, правда, минулого року він дотягнув лише до семисот тисяч, але на те були певні причини, особистого плану. Фірмі байдуже, хай Мітч приходить о шостій, чи о дев’ятій — аби тільки робота виконувалася.
— О котрій годині у фірмі відчиняють двері? — запитав Мітч.
Той пояснив, мовляв, кожен має власного ключа, тобто може заходити й виходити, коли схоче. Працює й охорона будівлі, та всі вже звикли до трудоголіків. Певні звички працівників стали легендою. Віктор Мілліган працював без вихідних по шістнадцять годин до того, як став партнером фірми, потому вже не працював у неділю. А далі заробив інфаркт, тож став пропускати неділі, згодом і суботи. Лікарі рекомендували п’ятиденний десятигодинний робочий день, — відтоді він став почуватися нещасним. А Марті Козінскі знав ім’я кожної прибиральниці. До праці ставав о дев’ятій ранку, бо хотів снідати із власними дітьми. Тож приходив о дев’ятій, а йшов з роботи опівночі. Натан Лок виголосив, що робота йому не йде у присутності секретарок. Тож з’являється в кабінеті о шостій ранку і вважає стидобою заявитися пізніше. А он сидить старий, вартий десяти мільйонів доларів, йому шістдесят один рік і працює він п’ять днів на тиждень із шостої ранку до восьмої вечора плюс пів дня у суботу. І якщо він піде на пенсію — то просто помре!
— За тобою не стежать, коли ти з’являєшся на роботі, коли йдеш додому — маєш просто трудитися.
Мітч усе зрозумів. Шістнадцять годин працювати — для нього це в новину.
Ейвері зробив комплімент: у Мітча новий костюм. Неписаний дрес-код існував, і Мітч все правильно зрозумів. Ейвері має свого кравця у південній частині міста, старого корейця, й пізніше, коли Мітч вже собі зможе дозволити шити на замовлення, він його порекомендує. Півтори тисячі за костюм. А Мітч відповів, що варто рік-другий зачекати.
Їхню розмову урвав адвокат якоїсь фірми, звернувшись до Ейвері. Виказав співчуття, розпитав про родину. Виявилося, минулого року вони з Ходжем працювали над однією справою; а тепер йому важко повірити в те, що сталося. Ейвері познайомив його з Мітчем, як виявилося, той також був на похороні. Вони з Мітчем все чекали, коли ж адвокат відійде собі, та той все балакав і балакав про те, як йому шкода. Він хотів дізнатися про деталі — це було очевидно. Ейвері нічого не розповідав, тож новий Мітчів знайомець нарешті пішов.
До другої дня знать міста вже втратила запал, народу поменшало. Ейвері розплатився чеком, потім метрдотель провів їх до виходу. Позаду автомобіля стояв водій і терпляче чекав. Мітч пробрався на заднє сидіння й розвалився на м’яких шкіряних подушках. За вікнами пролітали споруди міста, автомобілі, пішоходи. Він раптом зловив себе на думці: чи багатьом із них доводилося посидіти в лімузині чи на території клубу «Мангеттен»? А скільком із них за десять років вдасться розбагатіти? Він усміхнувся, почувався просто чудово. Гарвард тепер далеко, до нього мільйони миль! І більше ніяких студентських боргів! А Кентуккі взагалі залишився в іншому світі. Минуле можна забути. Він щойно прибув.
Дизайнер-декоратор вже на нього чекала. Ейвері вибачився і попросив Мітча вже за годину прийти в його кабінет і братися за справи. Жінка принесла з собою альбоми зі світлинами офісних меблів і зразками. Він запитав, що вона пропонує зробити в кабінеті, вислухав з зацікавленим виглядом, на який тільки був здатний, а тоді пояснив, що покладається на її смак і нехай вона сама займається оформленням офісу. Їй сподобався солідний письмовий стіл без шухляд із вишневого дерева, легкі крісла зі шкіряними сидіннями кольору вина і дорогий східний килим. Мітч сказав, що все має казковий вигляд.
Вона пішла собі, а Мітч зручно вмостився за старим письмовим столом, який був у чудовому стані й цілком його влаштовував. Однак був у вжитку, а тому не міг вважатися достойним для перебування у кабінеті нового юриста фірми «Бендіні, Ламберт і Лок». Вікна кабінету виходили на північ і з них видно було вікна другого поверху сусідньої старої будівлі. Не надто мальовничий краєвид. Як витягнеш шию, все ж помітиш зліва окрайчик річки. На гіпсокартонових стінах не було нічого. Здається, вона вибрала кілька картин? Він визначив: стіна, під якою стояло тепер крісло, буде Стіною його Его: він розвісить у рамочках свої дипломи, відзнаки й таке інше. Як на співробітника, приміщення кабінету було величеньким, значно більшим, ніж ті закапелки, де починали працювати новачки у Нью-Йорку й Чикаго. Згодиться на пару років. А тоді він перебереться до іншого кабінету, з кращим краєвидом за вікном. А тоді черга за кутовим, «кабінетом влади».
У двері постукали, ввійшла секретарка, відрекомендувалася: міс Ніна Хафф. Це була повна жінка сорока п’яти років, з першого погляду було зрозуміло, чому вона й досі незаміжня. Їй не було на кого витрачати гроші — лише на себе, на одяг, косметику, та все марно. Мітч подивувався, чому вона не найме собі тренера-консультанта з фітнесу. Вона з порога пояснила, що у фірмі працює вже вісім з половиною років і знає все, що повинна знати про те, як тут ведуться справи.
Які би питання у нього не виникли — він може звертатися до неї. Мітч за все їй подякував. Міс Хафф сказала, що останнім часом займалася друкуванням, і тепер рада можливості повернутися до секретарської роботи. Він покивав головою, неначе все розумів. Ще запитала, чи вміє він користуватися диктофоном. Він відповів, що вміє. Минулого року він стажувався у Нью-Йорку на Волл-стріт в офісі, де було триста працівників, обладнаному найкращими технічними новинками. Та якщо в нього виникнуть питання чи проблеми, він пообіцяв, що неодмінно звертатиметься до неї.
— А як звуть вашу дружину? — запитала секретарка.
— А що, для вас це важливо? — поцікавився він.
— А коли вона до вас подзвонить, мені ж треба називати її на ім’я, щоб розмовляти з нею чемно й по-дружньому.
— Еббі.
— Яку ви полюбляєте каву?
— Чорну, та я сам її готую.
— Мені не важко зробити для вас каву. Це ж теж частина роботи.
— Я сам готую каву.
— Це обов’язок усіх секретарок.
— Якщо коли-небудь торкнетеся моєї кави, я прослідкую за тим, щоб вас відправили до поштового відділу лизати марки.
— У нас цим займається автомат. А на Волл-стріт що, марки лижуть?
— Це я образно висловився.
— Гаразд. Ім’я вашої дружини я запам’ятала, питання з кавою ми обговорили, тож я готова починати роботу.
— Вранці. Приходьте о восьмій тридцять.
— Так, бос.
Вона вийшла, а Мітч усміхнувся. Він зауважив її норов. Що ж, із такою не нудьгуватиме.
Далі завітав до нього Ламар. Він уже й так спізнювався на зустріч із Натаном Локом, та не втримався і вирішив перевідати друга. Мітч був радий, що їх кабінети поруч. Ще раз перепросив за невдалу вечерю у четвер. І так, він погодився з Кей і з дітьми о сьомій приїхати в гості й роздивитися новий будинок і меблі.