— В офісі. Працює допізна.
— Вже майже восьма. Він у вас ще затемна виїхав з дому. Я зранку виходжу на прогулянку о пів на сьому; його сьогодні вже не було. Чого це він так?
— Любить свою роботу.
— Якби я мав таку дружину, як ви, то лишався б удома. Від такої б нікуди не пішов.
Еббі усміхнулася на приємний комплімент.
— Як поживає місіс Райс?
Сусід потупився, смикнув бур’янину й викинув геть.
— Боюся, не надто добре, — він відвів погляд убік, прикусив губу. Його дружина повільно помирала від раку. Дітей не було. Лікарі сказали, що в неї залишився тільки рік. Максимум. Майже весь шлунок їй видалили, але метастази перейшли і на легені. Важила вона менше сорока п’яти кілограмів, з постелі майже не піднімалася. Уперше вона розмовляла з сусідом, ось так стоячи з Мітчем. Щойно містер Райс заговорив про дружину й про те, що після прожитих разом п’ятдесяти одного року залишиться сам-один, то не зміг стримати сліз.
— То що ж, вони не вважають мій газон найкращим! Просто я живу не в тому районі. Призи отримують багатії, які платять гроші хлопчакам, і ті за них роблять всю роботу, поки самі вони коло басейнів розсідаються та «Дайкірі» попивають. Мій який гарнесенький, хіба ні?
— Він просто неймовірний! Як часто ви скошуєте траву?
— Три-чотири рази на тиждень, ще й від дощів залежить. Хочете, я і ваш газон скошу?
— Дякую. Я хочу, щоб це робив Мітч.
— Та він, схоже, не має часу. Ну, я придивлятимуся, і як треба буде скосити, то я зазирну.
Озирнувшись на вікно кухні, Еббі сказала:
— Ви не чули телефон? — і пішла. Містер Райс показав на слуховий пристрій коло вуха.
Еббі попрощалася й побігла до будинку. Щойно вона торкнулася слухавки, як дзвінок замовк. Вже майже стемніло, було пів на дев’яту. Вона зателефонувала у фірму, та на дзвінок ніхто не відповів. Напевне, Мітч уже в дорозі, їде додому.
За годину до опівночі почувся дзвінок. Крім нього і легкого хропіння на всьому поверсі не чулося ані звуку. Схрещені ноги Мітча покоїлися на столі й вже затекли: тіло зручно розляглося у м’якому шкіряному кріслі. Він з’їхав трохи на бік, лежав і видавав звуки глибокого сну. По столі лежали розкладені аркуші з папки Кеппса, один Мітч загрозливо стис в руці й тримав на животі. На підлозі коло столу стояли й черевики, там і папірці якісь із папки випали. Поверх черевиків валявся й пакунок від смаженої картоплі.
Телефон дзенькнув разів із десять, аж тоді Мітч скочив і відповів. Телефонувала дружина.
— Чому ти мені не подзвонив? — запитала холодно, хоч і наче стурбовано.
— Будь ласка, пробач, я заснув. Котра година? — він потер очі й глянув на годинник на зап’ястку.
— Одинадцята. Ти мав мені подзвонити.
— Я дзвонив, але ніхто не відповів.
— Коли це було?
— Між восьмою й дев’ятою. А де була ти?
Вона не відповіла. Трохи помовчала, тоді запитала сама:
— Ти додому їдеш?
— Ні. Я працюватиму ніч.
— Як ніч? Мітчу, ти ж не можеш там до ранку сидіти?
— Звісно ж, я можу працювати всю ніч. Так буває тут часто. І я й знав, що так може бути.
— А я чекала тебе вдома, Мітчу. Ти міг би принаймні зателефонувати. А обід досі на плиті чекає.
— Пробач. Мені поставили терміни, я зовсім втратив лік часу. Вибач.
Якийсь час Еббі мовчала. Обдумувала можливість пробачення.
— Це ввійде в звичку, як гадаєш, Мітчу?
— Можливо.
— Ага. І коли ж ти доберешся до дому, як думаєш?
— Ти там боїшся сама?
— Ні, не боюся. Піду спати.
— Я о сьомій заїду, прийму душ.
— Гаразд. Якщо спатиму, мене не буди, — Еббі поклала слухавку.
Перш ніж покласти свою, Мітч довго ще на неї дивився. А на п’ятому поверсі чоловік у навушниках пирхнув: «Якщо спатиму, мене не буди! Оце так!» — сказав сам до себе й натиснув кнопку магнітофона. Далі поклацав кнопками на комп’ютері й гукнув у маленький мікрофон:
— Гей, Датчу, прокидайся!
Той прокинувся і потягнувся до інтеркому:
— Так! У чому справа?
— Це Маркус, згори. Здається, наш пацан збирається сидіти цілу ніч.
— В нього якісь проблеми?
— Просто зараз — із дружиною. Він їй забувся подзвонити, а вона там чекає, шикарну вечерю наготувала.
— Ой, біда! Та ми вже таке чули, хіба не так?
— Еге ж, усі новачки такі в перший тиждень. Так от, він їй сказав, що не збирається додому аж до ранку. То вона піде спати.
Маркус ще понатискав якісь кнопки та повернувся до журналу, який було відклав.
Еббі все сиділа й чекала, між дубами виплив край сонячного диску. Вона сьорбала каву, гладила собаку й прислухалася до звуків, які її огортали звідусіль. Сон не дуже допоміг, і гарячий душ не змив утоми. На ній був білий махровий Мітчів халат, більш нічого. Досі вологе волосся було зачесане назад і перев’язане.
Стукнули дверцята машини, собака повернувся до дверей, нашорошив вуха. Еббі почула, як Мітч відчиняв ключем двері кухні. Мить, і посунулися двері, що виходили на патіо. Поклав піджак на лавку коло дверей, підійшов до Еббі.
— Доброго ранку, — мовив, сідаючи поруч із нею за плетений столик.
Вона вимушено всміхнулася.
— І тобі доброго ранку.
— Рано ти встала, — він старався говорити з турботою, та це не спрацювало. Вона всміхалася й сьорбала каву.
Мітч зітхнув і поглянув у двір.
— Ти все ще сердишся через ніч.
— Зовсім ні. Я не ображаюся.
— Я ж перепросив, мені справді шкода. Я спробував раз додзвонитися.
— Міг би спробувати ще.
— Будь ласка, Еббі, тільки не розлучайся зі мною. Присягаюся, такого більше не станеться. Тільки не кидай мене.
Вона всміхалася, вже щиро.
— Вигляд у тебе жахливий.
— А що під халатиком?
— Нічого.
— Що ж, погляньмо...
— Чом би тобі не подрімати? Бідолашний! Змучений до краю.
— Дякую. Та о дев’ятій у мене зустріч із Ейвері. О десятій з ним ще одна розмова.
— Вони намагаються тебе вбити у перший же тиждень.
— Так, але нічого не вийде. Я — чоловік, справжній чоловік. Ходімо в душ!
— А я вже приймала душ.
— Голенька?
— Так.
— А розкажи про це! Дуже-дуже детально!
— От якби ж ти чемненько вчасно вертався додому, то б не мучився зараз.
— Люба, гадаю, що таке ще не раз буде. Я не раз ще лишатимуся на всю ніч. В університеті я працював цілодобово, і ти не нарікала.
— Тоді було зовсім інакше. Я витримала, не нарікала, бо знала, що колись цій роботі прийде кінець. А тепер ти — юрист на роботі, і це надовго. То так завжди буде? Ти постійно працюватимеш по тисячі годин на тиждень?
— Еббі, це ж мій перший тиждень.
— Оце мене й турбує. Буде ще гірше.
— Звісно, що буде. Це неминуче, Еббі. Це жорстокий бізнес, слабких у ньому з’їдають. А сильні стають багатими. Це марафон. Той, хто все витримає, отримає золото.
— І на фініші помре.
— Ні, я не вірю. Ми ж тиждень як приїхали сюди, а тебе вже дуже непокоїть моє здоров’я.
А вона все смакувала каву й гладила пса. Така красуня — з утомленими очима, зовсім без косметики, з мокрим волоссям — справжня краля. Він підвівся, підійшов ззаду, поцілував у щічку. Прошепотів:
— Я тебе кохаю.
Вона взяла його за руку, потисла.
— Іди в душ. Я приготую сніданок.
Його чекав прекрасно накритий стіл. Еббі дістала з шафи бабусин порцеляновий посуд — у цьому домі його ще не ставили на стіл. У срібних підсвічниках палахкотіли свічки. У високі кришталеві склянки Еббі налила грейпфрутовий сік. На тарілках лежали лляні серветки у тон скатертині. Із ванної Мітч вийшов до їдальні загорнутий у новий картатий плед від «Барберрі» й аж присвиснув.
— Що за привід?
— Особливий сніданок для особливого чоловіка, — він сів, замилувався порцеляною. Страва парувала під покришкою у срібній посудині.