– Біля його дверей нема вартового?
– Всередині будинку нема. А от в саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар-бея, після того, як ага лягає спати, обов'язково стає один із яничарів. Тому нам треба не опізнитись.
– Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра -Гаміда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!
5
Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло свічок. Перед дверима стояв вартовий яничар.
– Дур! Хто такий? – заступив він Якубові дорогу.
– Кагамлик! – зрадів Якуб. – Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?
– А-а, старий! Звідки ти взявся? – витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.
– Почув, що ага з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров'я. Та й справа є в мене до нього…
– Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі!
– Тільки вечір. А вдень Сафар-беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!
– Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?
Якуб не відповів на запитання.
– То можна пройти?
– Та йди вже… Спочатку прямо, а потім – останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!
– Я теж уявляю, – сказав Якуб і вступив у напівтемні довгі сіни.
Знайшов останні двері, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко відчинив двері і зайшов до кімнати. Вона освітлювалася скупо, тільки однією свічкою, і тому в кутках стояли густі сутінки. Під протилежною стіною, за низеньким столиком на кривих позолочених ніжках, сидів Сафар-бей. Він зразу ж схопився.
– Якуб? От не чекав! Заходь, сідай – гостем будеш! Салям!
– Салям! Правда, у гяурів-урусів є приказка: непроханий гість – гірше татарина!
– Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобі завжди радий, сам знаєш! Сідай.
Якуб сів на низьку м'яку тахту, що стояла між вікнами. Сафар-бей – на дзиґлику насупроти. Він був стомлений і блідий. Очі глибоко запали, між бровами з'явилася зморшка.
– Як воювалося, Ненко?
– Не називай мене так, Якубе, – скривився ага і з гіркотою в голосі додав: – Воювалося? Дуже погано… Гяури не відступили ані на крок! І хоча наших було в півтора раза більше під Чигирином, ми не змогли взяти тієї фортеці! А скільки вірних захисників ісламу наклали головами в напівдиких сарматських степах! Скількох відважних лицарів недорахувався падишах після місячної облоги того проклятого міста!
– Чим же це пояснити?
– Аллах одступився від охоронців слави падишаха!
– Ні, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, і це подвоювало їхні сили.
– Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пізнього часу?
– Звичайно, ні, Ненко. У мене важливіша справа. Нас тут ніхто не почує?
– Ніхто. Говори сміливо.
Якуб нахилився вперед і поклав руку Сафар-беєві на передпліччя.
– Ненко, помирає твоя мати.
– Що? – Сафар-бей сподівався будь-чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. – Моя мати?
– Так, мій дорогий Ненку. Їй дуже погано.
– Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.
– Вона хоче тебе бачити.
– Але ж це неможливо! – вигукнув вражений Сафар-бей.
– Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала тобі життя, вона мусить упасти!
Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливі пальці мимовільно м'яли складки широких шароварів.
– Куди їхати? Далеко? – спитав глухо.
– Я проведу тебе… На третій день ти будеш знову в Слівені.
– І гайдутини не побояться ввести мене в свій табір?
– Ми зав'яжемо тобі очі. Гайдутини змушені будуть зробити це.
– Ти говориш так, Якубе, ніби й сам гайдутин…
– Не про це зараз мова. Яке ж твоє рішення?
– Мені жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не поїду. Згодом про це стане відомо беглер-беєві. Я не можу ризикувати своїм майбутнім.
– На війні ти кожного дня ризикував життям, Ненку, і, сподіваюсь, не боявся!
– То зовсім інше. Там ішла війна.
– Це твоє останнє слово?
– Так.
Якуб встав, узяв зі столу підсвічник зі свічкою і підійшов до вікна. Постояв там деякий час у глибокій задумі, важко зітхаючи і з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, він би міг помітити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вікном і двічі підняв і опустив перед собою свічку. Однак ага нічого цього не помітив, заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад і поставив підсвічник на місце.
– Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко.
– Коли б у мене було м'яке серце, я не був би воїном, Якубе.
За вікном почувся глухий шурхіт і стук. Сафар-бей схопився на ноги. Підозріло глянув на Якуба.
– Що там?
– Не хвилюйся, Ненко. Тобі ніщо не загрожує. Двері прочинилися – в кімнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним – Драган. Сафар-бей кинувся до стіни, на якій висіла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях і направив у груди чорне дуло пістоля.
– Спокійно, Сафар-бею! Салям! Хіба так приймають гостей?
– Що вам потрібно? – зблід ага.
– Шановний ага Якуб уже все тобі пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи інакше. Дозволь твої руки! Драгане, давай вірьовку.
– Урусе, ти мстиш мені за те, що в Чернаводі я завдав тебе в полон? Але повір, я потім передумав і хотів віддати наказ відпустити…
– Я знаю про це, – відповів Звенигора. – Якуб мені розповідав. І хоча завдяки тобі я майже рік провів на каторзі, мстити я не збираюся. Та про це докладніше поговоримо в дорозі. Там у нас буде вдосталь часу. В'яжи, Драгане.
В одну мить руки Сафар-бея було зв'язано за спиною, і він став, похнюплений, біля стіни.
Вони вийшли в сіни і повернули до дверей, що вели в сад. Надворі зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.
– Сюди! – почувся тихий голос бая Димитра. Обережно перелізли через високу кам'яну загорожу. Поставили на місце довгу важку драбину і мовчки вийшли з двору бая Станка. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, бай Димитр вивів невеликий загін з міста, до обрідного букового ліска. Тут Драган зав'язав Сафар-беєві очі, і гайдутини попрощалися з своїм провідником.
6
Другого дня, опівдні, всі тридцять гайдутинів, які залишилися зимувати в горах, стовпилися біля колиби воєводи. Младен стояв попереду. Тільки Златка не відлучалась од хворої матері.
Знизу, по крученій гірській стежці, піднімалось п'ять вершників. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного – з зав'язаними очима. Він їхав другим, зразу за Драганом.
– Швидше! Швидше! – загукав зі скелі Яцько, махаючи шапкою.
Воєвода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як він зблід, а потім скинув шапку і зіжмакав у руці, гайдутини догадалися, які почуття нуртують у серці їхнього ватажка. Рвучкий крижаний вітер розвіював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим сніжком, та Младен ніби не помічав холоду. З кручі гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якій наближався до нього син.
Нарешті, вершники виринули з-за скелі, на якій сидів Яцько, і зупинилися перед колибами, звідки відкривався вид на глибоке міжгір'я, затягнуте сніговою імлою.