– Не засмучуйся, дурненьке! Яких би обрисів ти не набуло у майбутньому, ми допоможемо тобі працювати над власним вдосконаленням – на те ж ми Душа і Розум. І тільки у гармонії між собою ми зможемо подарувати їй той стан рівноваги, спокою і щастя, якого Вона не зазнала протягом цілого життя…
– Хтось дзвонить у двері! – Душа стрепенулась.
– Це, мабуть, той, про кого Вона останнім часом частенько думає, – здогадався Розум.
– Вона ж не встигла, бідненька, добре виспатись, а спить дуже тривожно, – Тіло стурбовано розплющило очі…
– Так. Це – Він.
– Заходь, мій милий. Мені щойно такий сон наснився! Не повіриш! А взагалі, я не це хотіла сказати. Знаєш, моє тіло вже так нудьгувало за тобою, як і я сама. І Душа мені підказує, що ми з тобою маємо нарешті дійти якогось Розумного рішення… Давай будемо разом!
Анатомія синтезу
…Все життя мені снився один і той же сон – клубок слизького огидного гадюччя, яке мене постійно переслідує. Я втікаю від нього, біжу якимись нескінченними лабіринтами невідомого будинку, знаходжу потаємні кімнати, ледь встигаю зачинити перед оскаженілою слизотою двері, знесилено присідаю, не чуючи ніг – ну, нарешті! – і з жахом бачу, як воно намагається просочитися крізь щілини, замковий отвір, попід двері, через вентиляційні труби… А я сиджу тихесенько у порожній з білими стінами кімнаті і молюся: «Боженьку! Ні, тільки не дай їм, тільки не тепер, тільки не так…»
Той сон переслідує мене з самого дитинства, та жодного разу я не торкнулася тієї гидоти, і це мене рятувало від цілковитого психічного розладу. Кожен, кому я про це розповідала, трактував мій сон по-своєму: хтось казав, що він означає купу ворогів, які хочуть завдати мені болю, та це їм не вдається. Але які вороги могли бути у семирічному віці? Хтось вбачав у цьому лиху долю, яка мене переслідує у житті, і якби те кубло мене колись таки наздогнало, це означало б трагедію. Хтось ототожнював мерзотне гаддя з плітками, які ніяк не можуть обвитися ослизлим шарфом довкола шиї, здійснити свій ритуально-тріумфальний танок самостійно, без супроводу факіра, і врешті-решт вжалити своєю отрутою. Так чи інакше, доброго такі сни не віщують…
… Ми познайомились з нею випадково на якійсь вечірці, вже не пам’ятаю, за яких обставин. Пригадую тільки, що вона обсипала мене лестощами, і це було досить нестерпним. Та й дивним випадало чути від дівчини одного зі мною віку і розкішної зовнішності слова про мою гарну шкіру, звабливий погляд і аристократичну поведінку. Ми швиденько з’ясували, що я не лесбіянка, і на цьому вже мали б стояти всі крапки над і.
Але згодом якось зустріла її у місті. Спочатку не могла збагнути, де я її бачила, а потім здивувалася, бо у звичайних буднях вона здалася мені непоганою, навіть трохи зворушливою. Особливо, коли, сидячи за горнятком кави у найближчій кав’ярні, розповідала, як втекла зі свого далекого великого міста, де її спіткало перше кохання (кохання виявилось одруженим, а вона – обманутою, тому і дременула до цієї діри, щоб забутись і його забути). І ще якісь темні загадкові подробиці, пов’язані з тією історією. Я не люблю авантюрних пригод, але їй хотілося, щоб її пожаліли, а я вмію уважно слухати і співчувати, і це була моя найбільша помилка.
Потім чомусь їй здалося, що нам потрібно зайти до мене в гості.
– А чому б і ні? – сказала я. І мій день був остаточно сплюндрований.
– Як у тебе все стильно та охайно, – лестила вона, а я перераховувала у голові всі справи, які мала зробити і не зробила, і думала, як би їх занотувати у записничок, щоб наздогнати все завтра.
– І як тобі все вдається одночасно: і гроші заробляти, і сина виховувати, і дім тримати у чистоті, і в той же час виглядати свіжою та юною?
– Бо я – відьма, – чорно віджартовувалась я, а сама думала: «Як може виростати такий пустоцвіт? Начебто і гарна, і струнка, і зваблива (таких беруть на конкурси гарних тіл), а користі від неї, як від дурного гриба: око тішить, а з’їсти – не дай, Боже».
Я прислуховувалась до всього, що вона розповідала про себе – почуте нагадувало якийсь модний мелодраматичний сюжет. І про те, як нишком поїхала з дому, не знаючи, наразі, навіть, куди їде, і як, влаштувавшись у гуртожиток, телефонувала батькам, що найближчим часом додому не повернеться. Як звабила якогось підстаркуватого боса, який взяв її на роботу, всім забезпечує, винаймає для неї крихітне житло (бо скупий, але це ж краще, ніж гуртожиток). І що в нього хвора дружина, яку вона час від часу втішає, бо та її сприймає як рідну дитину (на таку підлу підступність мало хто у світі наважився б). І що деколи ходить на каву з невісткою свого патрона (старшою за неї), аби попліткувати і з’ясувати всі пікантні подробиці їхнього закулісного життя.