І тут я зненацька помічаю, що паркет, по якому так зосереджено лупить кулаком поет Л., — ніякий не паркет, а лінолеум, який імітує візерунок паркетних дощечок, і все це не так смішно, як тупо, просто тупо, тупо й убого, але мене таки розбирає сміх, сміх над самим собою, сміх полегкості, сміх радості за себе і за геніального поета Л., однак я не дозволяю собі сміятися, я витягую зроблену з осики калинову сопілку, прикладаю до уст, сміх перетворюється на простенький мотив, демони дисципліновано шикуються і виходять, потупивши голови і роги, а поет Л. раптом дивиться на мене просвітленим, цілком осмисленим поглядом і каже: «Щойно торкнувся земляного дзеркала, як відчув, що все, діло зроблено і мені пора усуватись… Res est in vado. Рибка в сітці…»
Отак завжди: містика починається там, де закінчується магія.
Поет і його проза
Недоношена українська літературна критика — наголошую: літературна! українська! уточнюю: недоношена! — народилася в перебудовних потугах після кесаревого розтину радянського субкультурного простору і від перших днів існування виявляла всі ознаки і літературності, і недоношеності, серед яких найважливіша — очевидна розумова неповноцінність. Але сяк-так зіп'явшись на ноги, опанувавши грамоту і кілька найважливіших опорних словосполучень (Івасик-Тарасик, коза-дерида і лакан-підарас), вона поринула у вир щойно створеної літератури з твердим наміром утопитися.
Однак не вийшло. Пронесло.
І понесло.
Мій перший абзац хоч як ретельно імітує стилістику перших критичних виправ, не здатен передати й дещиці того розмаїття форм, методів і лексем, котрими рясніли тодішні літературознавчі часописи (наголошую: літературо! знавчі! часо! писи!). Списи, дротики і стріли знаних і незнаних критиків та критикес летіли просто в серце нової літератури, в найважливіші життєві органи свіжоспечених нараторів, але поціляли здебільшого в які-небудь вторинні статеві ознаки авторів, і без того атрофовані надмірною сублімацією. Розрізняти письменника і персонажа, автора і його героя (поета і його прозу, хочеться сказати) завжди було нелегким завданням і для мистецтвознавців, і для читачів, а згодом іще й для психоаналітиків, цензорів, таємних ідеологів, секретних активістів та решти душолюбів. Однак на початках незалежності новітні класики разом із батальйонами своїх непослідовних персонажів перейшли не лише Десну, але й, розтиражувавшись кожен на тисячу примірників, об'єдналися в повстанську, чи що, армію і захопили всю територію від Дону до Сяну, в межах здорового глузду, річ ясна.
Здорового глузду не вистачало. Імен робилося все більше.
Довідники знеактуалізувалися ще в процесі задуму.
Типографії зупинялися. Жидачівський картонний завод перекваліфікувався на випуск туалетного паперу, позаяк трудовий колектив категорично відмовився друкувати третій наклад «Рекреацій».
У неозорих полях Батьківщини доярки досліджували український секс.