Із третього боку, сама ідея, точніше усвідомлення даремності прохань допомогти в критичній ситуації (чи принаймні чітке семантичне розмежування лексем «допомога» і «допоможіть», що не є очевидним в англомовному варіанті), далеко не нова. Її проголошували і в різних формах і в різні часи. В культурній спадщині совка загальновідомим є лозунг (т.зв. Апорія Ільфа-Петрова-Водкіна) «Спасение утопающего — дело рук самого утопающего». Він утратив універсальність разом зі звуженням ареалу функціонування російської мови, позаяк його адекватний переклад іншими мовами неможливий, однак породив масу квазінеологізмів, одним із яких є поліваріантний термін «самопоміч», що повноцінно функціонує в політичному лексиконі не лише України (Луценко та іже), а й інших братньо-слов'янських угруповань (Польща, Словаччина, Словенія, Придністров'я, КНДР[п] тощо).
А ще з одного боку (якщо дозволено буде наділити один феномен чотирма боками), відомо (і відомо, зауважте, не з кіна, а з реальних протоколів судмедекспертів), що сучасні трупи сучасних жертв сучасних, контемпорарних злочинців найчастіше знаходять у характерній, трохи неприродній позі, немов останнім передсмертним відрухом потерпілого була спроба дотягнутися лівою рукою до якогось рятівного артефакту. І дивним це може видатися лише на позір. Передсмертний салют лівицею просто унаочнює актуальну топологію «гелпу». Адже навіть діти знають, що в нинішньому світі вся можлива допомога, весь евентуальний потенціал самопомочі, весь можливий HELP зосереджено в лівому верхньому куті клавіатури, під клавішею F1.
Урок малювання
З усіх способів творення віртуальної реальності мене найбільше інспірують шпалери. Щоправда, не ті, якими оформлюють десктоп комп'ютера, а традиційні — якими обклеюють стіни. Звичайні шпалери. Фотошпалери, якщо вже бути відвертим до решти і якщо хтось іще пам'ятає такий, із дозволу сказати, артефакт.
Якщо не помиляюся, ідея фотошпалер виникла приблизно тоді ж, коли американською культурою прокотилося недовге, але повальне захоплення гіперреалізмом. Побічне й калічне дитя сюр- та соцреалізмів, гіперреалізм не запропонував практично нічого, окрім гігантських акрилових копій фотопортретів, які, на відміну від сучасних стерилізованих фотошопом гламурних фізій, не приховували, а навпаки, виділяли природні вади оригіналів. Прищики, прожилки, бородавки, висипка, віспа, виразки, діятез, закупорені пори — всі ці соромітні, за нинішніми уявленнями, вади ентузіастично й скурпульозно підкреслювалися адептами нового напрямку, підносилися до рангу «вєщдоків реальності» чи проявів «правдивої правди». Гіперреалізм проіснував недовго через очевидну тупиковість і неплідність, залишивши в історії мистецтва декілька абзаців дрібним шрифтом і одну-дві малоформатні ілюстрації, з яких важко зрозуміти концептуальний, багатометровий пафос живописної дерматології. Звісно, Прищ-як-Check-Point приватної історії — ідея дотепна, але малопродуктивна.
Заради об'єктивності додам, що відгомін гіперреалізму трапляється й у «мистецьких пошуках» сучасників: варто згадати бодай силіконових потвор by Patricia Piccinini чи гігантського гуманоїда, яким англієць Ron Mueck шугав відвідувачів Венеційського Бієнале 2001. Однак гіперреалізм нинішній відрізняється від класичного лише новими матеріалами та додатковим просторово-маркетинговим виміром: Його-Ясновельможність-Прищ тепер доступний у 3D-варіанті (купивши ампулу діоксину, 3D-прищі отримуєте в подарунок, бггг).
Усе це чудесно і славно. Славно, що людина навчилася перфектно імітувати реальність, та ще й на різні способи. Силіконові андрогіни й латексові запчастини до них (які, що не може не тішити, надаються до автономного використання). Цифрові світи, Second Life-и і вербалізовані простори літературного фентезі. Анімовані косміти зі своїми чудернацькими Н(е)Л(ітаючими)О(б'єктами) та мегапіксельні мегастраховиська… Пригадую, коли малим я дивився радянське science fiction чи інші жанрові підробки, завжди прикро розчаровувався, якщо обіцяний і очікуваний упродовж усієї стрічки казковий дракон виявлявся недбало склеєним із пап'є-маше опудалом, а моторошний Гоголівський Вій з'являвся в оточенні кордебалету обласної філармонії, у фольговій короні, позиченій із минулорічного «Праздника Нептуна». Нинішні дітлахи мають можливість бачити ціле інферно в деталях: до лусочки, до подряпини на бронтозавровому кігті, і вже нікого не окрилює анекдот, у якому маленька дівчинка з азартом першовідкривача повідомляє батькові: «Тату! Тату! Виявляється, Хрюша і Степашка — це ляльки! А я думала — 3D-анімація…» І однак, здається мені, що цілковита відмова від умовності (сценічної чи екранної), намагання показати все, «як воно є», збіднює уяву глядача, відбирає простір власної інтерпретації та можливість «додумати» свого персонального монстра, люцифера чи маньяка… Моралізую?..