Втім, повернімося до шпалер. Себто до фотошпалер. Ширпотреб епохи зрілого соціалізму майже всім асортиментом належав до розряду т.зв. дефіциту. Кахлі та вафлі, меблі й кеглі, помаранчі й мандаринки, ковбаса, лінолеум, шпроти, авто — усе це вимагало виснажливих інтелектуальних комбінацій, грошово-товарних ритуалів та багатогодинного вистоювання в чергах. Неабияким успіхом вважалася купівля туалетного паперу, що вже й казати про шпалери, тим паче — фото… По-буддійському мудрі вожді партії перетворили на зразково-показову чергу навіть оглядини найґламурнішого мерця СРСР — Ульянова-Леніна — в цьому було стільки символічної потуги, що ремствувати з приводу нестачі піпіфаксу просто не випадало. Однак секретна каста «рівніших від рівних» мала доступ до будь-яких ексклюзивів, у тому числі й до фотошпалер. Для потреб соцтабору продукували їх, здається, лише в НДР, і продукція дуже чітко поділялася на два потоки: для роздрібної торгівлі й для оформлення державних установ. Тож якщо приватний сектор нишпорив у пошуках кічових морських пейзажів зі зміщеним кольороподілом, то райкоми-обкоми, партійні санаторії, валютні ресторани та «кімнати відпочинку вищого командного складу ЗС» прикрашали ідеологічно правильні краєвиди, на ілюзорних просторах яких легко було уявити собі євангелістсько-компартійний рай (це там, де лев кладеться з вівцею, комісар — із викладачкою прикладної лінгвістики, а ІБТ цілує Кокотюху). Перевагу віддавали засніженим вершинам Непалу (змальованим із туристичного путівника Бескидами), захмарному ширянню гордих орлів (подібних на дефіцитних курей із книги «О вкусной и здоровой пище») та індустріальним панорамам матричного майбутнього (за взірець правили шпигунські знімки, що їх зробив 1957 року перший радянський супутник під час космічного дрейфу над автозаводами Форда).
Але траплялися й дотепніші комбінації. Пригадую, майже всі «дворцы бракосочетаний» прикрашали шпалерні панно із зображенням березового гаю. Це тепер цинічні класики нової літератури дозволяють собі скабрезні пародії на кшталт «я в весеннем лесу пил березовый Спрайт», а в ті часи Спрайту ніхто не знав, берізка була деревом тотемним, а березові гаї на стінах ЗАГСІВ викликали в брачующіхся неясну тривогу: «Боже, куди мене занесло, в які ж це хащі я забрів?! Утікати! Втікати, поки не пізно!» Лише згодом, після зруйнування Берлінського муру з'ясувалося, що ідею березових лісів для радянських ЗАГСів підкинули НДРівським шпалерникам резиденти західно-німецької контррозвідки з метою зменшення кількості шлюбів, а, відповідно — падіння народжуваності і, як результат, скорочення в майбутньому чисельності Радянської Армії через брак чоловіків призовного віку. Такою ж провокацією (що ґрунтувалася на спецдослідженнях західних психоаналітиків) слід уважати моду на фотошпалери з гіперреалістичним зображенням цегляної стіни. Та ж очевидно, що пересічним радянським громадянам така ідея ніяк не могла сама спасти на думку. Вселяючись до вистражданої в багатолітніх чергах, традиційно незакінченої будівельниками тісної хрущовки, ці громадяни мали інший клопіт: довести до пуття сантехніку, позароблювати шпари в дверях і вікнах, а також дістати цементу й вапна, аби доштукатурити стіни, де справжня, ненамапьована, не фотографічна цегла проглядала крізь тонкий шар крейди. Якою ж бузувірською, нелюдською технологією нейролінгвістичного програмування треба було володіти, щоби переконати цих нещасних ганяти по магазинах і базах, шукати блат, давати хабарі, аби лиш дістати шпалери з імітацією цегли та позаклеювати ними стіни, ще донедавна майже цілком цегляні по-справжньому.
Годі й казати, що після такого, з дозволу сказати, євроремонту (тоді й слова такого не було) психіка пересічної радянської людини, — по короткотривалій ейфорії з нагоди здобуття дефіциту, — запала в глибоку й затяжну депресію. Можна хіба що здогадуватись, як почувався обиватель країни з наглухо закритими державними кордонами, відгородженої від решти світу залізною завісою, країни, де добра третина населення мала прописаний у генетичному коді досвід тюремного чи табірного ув'язнення… І цей обиватель добровільно, ціною помітних зусиль влаштовує у власному помешканні подобу тюремної камери? Символізм цієї карцерної естетики мене хвилює найменше. А от психофізичні наслідки її ігнорувати не варто. Донині люди, що пережили в дитинстві шок естетичного ув'язнення, потерпають від гострих нападів відчаю, метафізичної клаустрофобії та діалектичного песимізму. Он і секс-ідол українського дівоцтва, вихованець кафедри фізики ЛНУ співає, маскуючи внутрішні конвульсії патріотичним пафосом: «Веселі, брате, часи настали… і замість мами — глуха стіна». Їй-бо, нічого трагічнішого й тужнішого в національній поезії я не зустрічав. І в цьому контексті (а також у рамках народної самопомочі) смію пропонувати такі поради, такі ото рецепти виходу із ситуації: