Одного разу тобі вдасться розгледіти обличчя водночас доброго і веселого Бога.
А якось — не в часі, але вчасно — з мовчазної нірвани вихопить тебе згадка про те, що дао — не еволюційний шлях, що вміле маневрування навіть на найпокрученішому шляху не є аналогом здобуття висот. Та й до чого тут альпінізм, просто ти зрозумієш, що відмова від слів сама по собі не є чеснотою. Як не є чеснотою усвідомлення, що за останнім поворотом твоя психіка перестала бути кунсткамерою страхів-комплексів-табу і здобула нарешті статус duty free, такої собі безмитної зони між розумом і духом, розумом і Розумом, духом і Духом — в усіх можливих комбінаціях. Усвідомлення це, звісно, важко назвати неприємним, але кого взагалі хвилює, як довго ти в'їжджав у геополітичні особливості власного Я?
У пошуках чеснот (бо тобі завжди розходилося на чеснотах) ти зрозумієш, що триєдиність Я (розум-психіка-душа) унаявнилася лише для того, аби Ти (повноважний представник Я) знову повернувся до слів, до їх початку. Там побачиш, що вони складаються не з літер чи звуків, а з уламків потрощених сутностей. У більшості слів уламки ці склеєні недбало, нетривко. Зміст осипається з них, як крейда, якою його, мабуть, і було писано.
Але є й уцілілі слова, що складаються з цілісних, неушкоджених сенсів — саме цими і лише цими словами доведеться користуватися тобі, доки ще живеться. Ними вітатимеш кожен доторк німого світу — хай навіть на голову крапне ворона, чи сліпота завадить говорити, а чи чужа смерть всотається в твою кров.
Цими словами оминеш кожну річ і промовчиш кожну любов.
Цими словами проклинатимеш і благословлятимеш, адже прокляття і благословення — суть перелік.
Цими словами відмовишся від останнього слова на останньому суді.
Ними взагалі просто відмовлятися, адже вони, як і ми — від мови: «Господи, змилуйся наді мною».
Гра з сірниками
Дні проминають за днями, і нічого не діється, нічого не відбувається. За вікном із подиву гідною методичністю проїжджають раз по раз жовті автобуси. Підозрюю — один і той самий імітує масовість. Дні спливають без номерів, означень, дат. Про дати дізнаюся з програми телепередач. Із самих телепередач нічого дізнатися неможливо. Нещодавно запитав приятельку:
— Який сьогодні березень?
— Місяць, — відповіла вона, знаючи, що слова можуть бути взаємозамінними.
Вчора цей ото березень був уповні, сьогодні його не видно. Закрили хмари. Та на моє безсоння це не впливає. Точніше так: моєму безсонню це не перешкоджає.
Звичайно, якісь дрібні метаморфози стаються. Мій банкомат, для прикладу, звертається до мене щоразу ввічливіше. Але грошей не видає. Певно розуміє, що, за найвищим рахунком, вони мені не потрібні. Все справді потрібне завжди безкоштовне.
Сьогодні бачив жінку, що йшла дуже швидко. Вона курила і на ходу втирала сльози. Вітер? Сонце? Пейзаж? Робила це вправно й майже непомітно, мабуть, не хотіла вразити зустрічних.
— Ти помітив, як багато людей на вулиці розмовляють самі з собою? — запитала мене мама.
— Це мобільні телефони, мамо.
— ?
— Вони говорять у мобільні телефони.
— Не плети дурниць. Ніхто при здоровому глузді не розмовлятиме з телефоном. І, крім того, ти ж бачиш — там немає ніяких дротів.
«Справді, — подумалося, — якби за кожним тяглися дроти, в цьому світі так усе переплуталося би…»
Вчора довго роздивлявся архівне фото вибуху атомної бомби. Ми навіть бомби не можемо сконструювати, не запозичивши в природи форми. Хоча цей рукотворний гриб справді прегарний. Шкода, що він вийшов із моди. Перед ним так щиро схилялися дерева і злітали з поверхні будинки (немов свічки, задмухані п'ятирічною дитиною у свій перший ювілей). Під моїм балконом є ще один рукотворний гриб. Залізний. Він, мабуть, мій ровесник, але зберігся значно гірше за мене: похилився, зіржавів, утратив вторинні статеві ознаки. Втім, я ж ніколи так не опікувався людьми, як він. Пам'ятаю його ще струнким, свіжопомальованим. Дітлахами ми часто вилізали нагору, на грибовий капелюх, адже тільки так можна було побачити всю його красу — жовті цятки на червоному тлі. Гриб — праобраз дому, парасольки і карти зоряного неба. Тепер, щоби побачити зірки, доводиться дивитися вгору: на капелюсі залізного гриба лише іржа — індустріальний еквівалент плісняви.
Сьогодні вперше за довгий час взяв до рук книжку. Першу-ліпшу, що трапилася на полиці. За правилами нового слововжитку вона мала би називатися «Дванадцять березнів». Зграбні імпресіоністичні ілюстрації і під кожною підпис — фраза з основного тексту. Я вже давно помітив: якщо хочеш запам'ятати якийсь образ, потрібно придумати підпис. Це як титри в кіно. Тільки навпаки: слова не пояснюють зображення, а викликають його. Недавній мій сон був такою мірою переускладнений графічно, що довелося вигадати цілу промову: