Набагато гостріше мене дратує її манера їсти. Їсть вона, що називається, голосно і неохайно, розкидаючи пластівці навсібіч. Тепер після сніданку мені доводиться прибирати ретельніше, ніж як звик до нашого знайомства. Добре, що вона принаймні не намагається розмовляти під час їжі.
Та, попри все, гріх не згадати й позитивних її рис. Скажімо, вона жодного разу, жодним чином не закцентувала свого ставлення до мене як до представника протилежної статі (що для її однолітків майже відрухове). Я дуже ціную таку поведінку, тим більше, що в неї є бойфренд (я не раз бачив їх на вулиці разом), про якого вона жодного разу не згадала, не кажучи вже про можливі спроби познайомити нас чи спробувати нагодувати халявним сніданком і його. Тобто між нами, між мною і нею дуже природно, без зайвих домовленостей виник своєрідний «кодекс честі», а це, погодьмося, не часто трапляється в стосунках.
Із мого боку подібний кодекс вмикається чомусь лише вночі. Я жодного разу не бачив її уві сні, але її присутність там відчував неодноразово. Так от це, замалим не Прохаськове відчуття присутності відігравало в моїх снах роль своєрідного морального імперативу, спрямовуючи дії, коригуючи вчинки тощо. Підозрюю, саме завдяки їй я навіть уві сні ніколи не зважився ані на вбивство, ані на самогубство.
Оце, мабуть, і все. Дивний приклад симбіозу двох повноцінних організмів. Хоча взаємовигідний симбіоз, як твердять зоологи, якраз і свідчить про бодай часткову неповноцінність, неспроможність без допомоги ззовні успішно функціонувати в соціумі (не кажучи вже, «в ноосфері»).
Не знаю, скільки це триватиме. Як гостро кожен із нас переживатиме втрату спільника — бо ж навряд чи ми помремо одночасно. Зрештою, для розлуки є багато інших, прозаїчніших причин. Набагато більше, ніж для вдалих зустрічей. Я, наприклад, часто мандрую. Щоправда, поки що мандри не шкодять: за час моєї відсутності сніданки їй готує дружина. Дружина вважає її горлицею, тому щоранку, виносячи порцію пластівців на балкон, кличе: «Гулі-гулі-гулі». На цей пароль, якщо вірити дружині, і справді прилітає горлиця. Зі мною все відбувається по-іншому. Мабуть, орнітолог із мене поганий. Звичайно, я не раз пробував, відчинивши вікно, промовляти щось на зразок «а гулі». Але жодного разу ніхто, ніде… Мабуть, уся справа в тому, що в складній резидентській грі під назвою «Життя» паролі, коди й імена унікальні для кожного і не повторюються ніколи. Навіть двічі.
Щоденна вежа
Приміська автостанція. Неділя. Людно. Святково вбрані городяни виїжджають до навколишніх сіл або повертаються до міста. Майже в центрі загальної декорації, під молодим кленом сидить навпочіпки пияк. Його обличчя мені не видно, та зрозуміло, що він добряче п'яний. Це та стадія, коли координація рухів іще чітка, майже прецизійна, проте прецизія тут означає ніщо інше, як напад delirium, чи, кажучи простіше, «білочки». Пияк жестикулює, розмовляє з невидимими співбесідниками, клінічна картина цілком стандартна, якби не одне «але»: він збудував із порожніх пивних пляшок вежу. П'ять пляшок поставлені одна на одну, конструкція майже нереальна навіть для тверезого, однак тут окремий випадок: іноді саме хвороба, наділяючи нас нелюдськими здібностями, допомагає перейти над прірвою до рятівного берега.
Усе б нічого, але пияк має ще одну пляшку — надпочату чвертку горілки — і, судячи з усього, збирається увінчати нею скляну вежу. Він виконує хореографічні паси руками, немов унаочнюючи силові лінії гравітації, що пронизують простір, він накреслює між ними всі можливі горизонталі й ту єдину вертикаль, яка дозволить успішно закінчити будову. Дивитися на це болісно, майже неможливо. Кожному очевидно, що чвертка впаде, вежа зруйнується, горілка розіллється. Більшість перехожих просто відвертається. Більшість вдає, що їх не цікавить вистава. Уважними глядачами залишається лише групка братів по крові, чи то пак по алкоголю: вони не лише спостерігають, але й коментують будівництво, підбадьорюючи самотнього архітектора. Та він уже не чує порад іззовні.