Дивитися на це справді болісно. Болісніше, ніж на канатохідця під куполом цирку. І справа не в тому, що вартість недопитої горілки — це підтвердить будь-який нарколог — тепер співрозмірна з ціною людського життя. Просто нестерпним є сам стан нестійкої рівноваги. Коли і зайвий поштовх серця здатен зруйнувати все.
Все-все. Бог не був заздрісним (усупереч свідченням богознавців) щодо будівників Вавилонської вежі. Просто Він, як ніхто, знав і знає, що життя — крихка річ. Для його тривання необхідне дотримання сотень, тисяч, мільярдів тонко нюансованих умов. Припинити ж його може будь-що: тупе лезо, гостре слово, крапля, подих, звук. Кому, як не Богові, знати про це. Знає про це й пияк. Але хвороба каже йому будувати далі. Хворобі завжди йдеться про те, аби дійти якнайдалі. Однак архітектор хитрує. Він оглядає почату чвертку, немов обраховуючи оптимальні параметри балансу. Приглядається. Прицінюється, приміряється і… прикладається до горлечка. Пияки-побратими аплодують. Такі закони їхнього жанру. Горілка йде пиякові вкрай важко. За найвищим рахунком, зараз вона йому не потрібна — він потребуватиме її значно пізніше, коли на зміну delirium прийде абстинентний синдром. Але наразі йдеться про те, щоб обхитрувати — силу тяжіння, магнітне поле, всю решту сил природи, цілу окуповану хворобою світобудову. Обхитрувати власну неспроможність. Обійти заборони. Піднятися вище. Досягти небес. Це не виклик Богові й не суперництво. Просто якщо вже ціною Створення світу є вся його архітектоніка як така: з верхом і низом, зі стартом і фінішем, із життям і смертю, — то чому б не спробувати рухатися не до кінця, а навспак, до початку. Себто — вгору.
Пияк блазнює. Здатність блазнювати залишається в людині чи ж не найдовше. Він майстерно розігрує драматичні паузи, театрально розводить руками, кланяється, заглядає в горлечко пляшки. Потім стає навколішки і на якийсь час завмирає. Тепер усі погляди прикуті до нього. Дивляться навіть ті, чий автобус уже подає сигнал відправлення. Дивляться діти, птахи і звірята. До скляної вежі підбігає безтурботний кудлатий пес і, здивований, марно намагається поєднати в логічну картину довершену архітектоніку споруди, нестравний алкогольний дух і дивну вкляклу постать. Глядацький загал тамує подих: присутність тварини, яка не усвідомлює важливості моменту, викликає саспенс, вартий Гічкока. Як поведеться головний герой драми? Чи вдасться йому врятувати себе і світ?
Герой примружує очі. Повільно, дуже повільно піднімає майже порожню чвертку. Вона шоста за рахунком, а отже, остання. Дихання затримано. Двигуни заглушено. Тіла спаралізовано. Вітер вимкнуто. Стоп-кадр. Ось-ось скляна посудина стане верхівкою нового Вавилону. Невже це справді станеться? Ось тут, на провінційній автостанції, просто посеред весняного пополудня? Невже Історію завершить будівельний ентузіазм випадкового пияка?
Звісно, ні. Історія не закінчується. Щоразу, обіцяючи фінал, вона лише повторюється з божевільною впертістю. Ось і зараз. Чвертка лиш на долю миті втримується вгорі, чи то пак — у грі. А далі вся конструкція розпадається. Пляшки котяться бруківкою, нахабно дзеленькаючи. Дідько тішиться. Містерію знову зведено до побутового непорозуміння. Слідом за вежею падає і її будівничий. Він валиться набік і відразу засинає. А я раптом розумію, що всі мої вавилонські метафори сміховинні. Ні про що таке не йшлося. Майструючи вежу з пляшок, пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен із нас займається щодня. Звісно, кожен — у свій особливий спосіб. Але всім ідеться лише про те, аби втриматися на двох. Адже кожен із нас — вежа. Кожен — вертикаль. І кожне життя — стан нестійкої рівноваги. І цей мій текст — лише чергова спроба вистояти, встояти, втриматися. І втримати баланс у пам'яті про безіменного будівничого.
Фісташки безсмертя
Історію про фісташкове безсмертя я почув на конференції неконвенційних ботаніків, куди мене запросив Тарас Прохасько. Конференція відбувалася в Делятині, в Тарасовій хаті, огорненій містичним флером міфу чи то навіяним прозою господаря, чи то до появи цієї прози причетним.
Звісно, конференція жодним чином не нагадувала традиційні зібрання науковців: тут не читалося доповідей, не піднімалося на кафедру і не дискутувалося про мутагенні агротехнології, наприклад. Побут нагадував радше табірне життя «переміщених осіб» DP. Розклад — санаторне життя зубожілого гірського пансіонату. Та й самі учасники скидалися не на світил альтернативної науки і навіть не на Прохаськових непрОстих, а радше на різного штибу марґіналів та аутсайдерів.