За дверима сидів бультер'єр. Я не звернув на це уваги, приготувавшись скористатися методою, якої нас вчила ґаздиня, та бабця раптом запричитала: «Ой, ви сюда нє хадітє. Он совсем больной. Он вчєра мою сестру покусал, вот я от нєйо с больніци возвращаюсь. Давайте, я єво надвор виманю, а ви бистренько проскочітє».
Як бабця виманювала бультер'єра, і чим усе закінчилося — тема для триллера. Може, коли напишу.
Однак найкрутіший готель-спонсор трапився мені у пристоличному містечку Ірпінь. Про те, що в Ірпені є Будинок творчості літераторів, парк і охоронний «Отряд имени Степана Бандеры "Трызуб"» на чолі із сержантом на ймення Роман Жахів, знає багато хто. А от мешкати у місцевому готелі довелося, напевно, небагатьом. Не пам'ятаю його назви, але добре пам'ятаю, що під грозовим ірпінським небом світилися три неонові зірки. Проте вже в холі своєрідність місцевої тризірковості впадала у вічі. Не пригадую докладно, але в якійсь кафкіанській послідовності спливають такі епізоди:
— заґратоване радянськими фігурними ґратами віконце адміністратора;
— велетенський ґросбух, куди записували «постояльців», із багатьма графами на кшталт «походження», «національність, «група крові»;
— ветеран ВОВ у спортивному костюмі в ролі портьє;
— заґратований же аптечний кіоск із рекламною афішею «Протигрибкові засоби продаються в кредит»;
— вантажний ліфт, розрахований на 5 поверхів угору і 4 вниз;
— порожній фанерний стенд з написом:
«Стен ая г зета»
і пришпиленим оголошенням:
«Об'ява: после 11-и двери откриваться не будут».
Далі прийшли інші жахливі подробиці:
— ліфт не піднімається вище за п'ятий поверх, бо з шостого по дев'ятий поверхи займає студентський гуртожиток;
— а перші три поверхи не обслуговуються з міркувань економії;
— тому до розташованого на другому поверсі буфету на сніданок треба добиратися евакуаційними сходами, які, оминаючи гуртожитські та інші території, сполучають готельні простори;
— ресторан не готельний, належить іншій організації, тому вхід до нього знадвору, через інші фігурно заґратовані двері.
Ну, і так далі.
У тризірковому номері, як і належить, були телевізор і холодильник.
Телевізор, убитий корейський «First», був безпілотним і німим, а холодильник, раритетний радянський «Морозко», виявився заразом і єдиним джерелом світла в кімнаті. Розчулила лазничка, викладена жовтими лікарняними кахлями, з тріснутим унітазом та душовою зі стоком у підлозі. А ще — два рушники: великий, китайський і білий, «вафельний», шматок господарського мила та цілісінький, запакований рулон туалетного паперу «Кохавинка». Доречність останнього я оцінив після сніданку, що складався з макаронів, кабачкової ікри і санаторного какао та пережитого в готельному коридорі шоку. Коли вранці, емануючи господарським милом, я вийшов із номера, то побачив людей, що смиренно сиділи на стільцях, розставлених під стінами. Згадався «Процес» Кафки і похорон Брєжнєва. Інстинктивно я запитав у найближчого: «Хто останній?» Найближчий і виявився останнім, а все разом — чергою до ощадкаси, що винаймала кілька готельних покоїв.
Коли я запитав у фігурно заґратованої адміністраторки, чи не можна було би провести світло не лише в холодильник, а й до кімнати, мені видали ще один ґросбух, у який я мав записати свою скаргу. Я записав прохання вкрутити лампочку після розпачливого месиджу якихось двох студенток: «Приєхалі послє канікул — нєт входной двєрі. Скажитє столяру».
На цьому тлі нічні переговори з ветераном BOB, який сторожував двері, немов Цербер, мотоциклетні перегони місцевих байкерів під вікнами і додаткова порція кабачкової ікри на другу добу проживання виглядають невинними цікавинками. Тризірковий ірпінський сервіс варто вписати в перелік туристичних родзинок України.
Газетярський вірус спонукає порозумувати з приводу метафоричного готелю «Україна», в якому ми всі тулимося і в якому тріскають бляшано-пластикові вікна і застрягають вантажні ліфти. Але зупинимо вірус.
Бо, мушу сказати, моя «письменницька кар'єра» набирає обертів. Мене починають запрошувати й на музичні фестивалі. Я вже був у Шешорах і в Підкамені. Мені вже довелося ночувати в мікроавтобусі, Реабілітаційному Центрі для хворих з опіками 4-го ступеню і в інтернаті для глухонімих, по кісточки затопленому зливою. Однак тут ніхто ніякого сервісу не обіцяв, і це вже зовсім інша, не туристична, а радше мандрівна історія: Батьківщина багата принадами.