— Оце і є твій малюнок? — Дівчинка кивнула. — І за це у вас ставлять «п'ятірки»?
— Так, пане Іздрик, — пролунав раптом голос із кафедри. Оце ми і вважаємо найвищим проявом того, що ви називаєте «мистецтвом».
— Але ж…
— На жаль, зараз немає можливості дискутувати з вами. Як бачите, у нас урок.
Я збентежено принишк. Мене вразило навіть не те, що научителька знала моє прізвище, а невиразне усвідомлення того, що саме зараз відбувається щось страшенно важливе, що я мушу сконцентрувати всі свої чуття, всю інтуїцію і віру, бо це message, безсумнівно, message, до того ж message, адресований безпосередньо мені, можливо, це звістка, на яку я чекав усе життя, і якщо це, власне, той шанс, то він єдиний, його треба хапати просто зараз, повторів не буде, зосередься, ідіоте, ти ж просив про це стільки часу, зосередься, ти можеш, ти ж іще не зовсім пропащий, напруж свої пропиті звивини, засранцю, будь уважний, будь уважний, будь уважний, курва, сука, блядь, до дідька, чорт, чорт, чорт!
Рипнули двері, й до класу зайшла настоятелька з двома молоденькими черницями. Учні встали. Підвівся і я.
Легким поворотом голови настоятелька показала мені йти за нею. Я здивовано звів брови. Вона ствердно кивнула.
Розуміючи, що, мабуть-таки, я не лише втратив свій шанс, але й вчинив щось непотребне, я рушив до виходу. На порозі обернувся, але мКд і далі поралася з плакатами й не дивилася в мій бік. У коридорі чекали ті дві молоді черниці, настоятельки вже не було. Мовчки, жестами вони показували мені дорогу й допомагали протиснутися крізь тлум. Зрештою, я й так не наважився би про що-небудь їх розпитувати. Перед якимись дверима ми зупинилися, черниці відчинили їх, і я, підштовхуваний людьми, що снували коридором, увійшов. Настоятелька сиділа за столом, цілком сучасним офісним столом, на якому до того ж стояв лептоп останньої моделі.
— Добрий день! — ляпнув я зопалу.
— Пане Іздрик, у нас говорять «Слава Ісусу Христу», — строго, немов до учня, але без осуду сказала настоятелька. — Сідайте.
«Ідіот, блядь, от ідіот!» — подумав я про себе.
— От, власне, про це я й хотіла з вами поговорити. Ви, мабуть, забули, що у святому місці, в монастирі, не вільно лаятися, а тим більше в класі, де вчаться малі діти. А тим більше (вона дуже наголосила на цьому, другому «тим більше») в жодному разі не вільно згадувати імені нечистого. Що ви собі дозволяєте?
Вона не підвищувала голосу, але в її словах вчувалася така владна сила, що мені починало здаватися, ніби наді мною починають поволі розверзатися небеса.
Не знаю, скільки часу настоятелька вичитувала мене, але це був один із тих випадків, коли хронометраж не має значення. Принаймні той зовнішній, загальноприйнятий хронометраж. Вмикається внутрішній таймер, і кого цікавить, що ти відлучався до пекла лише на кілька хвилин — у твоєму приватному світі, ти вже гориш там, і гориш усю відпущену світові вічність.