Выбрать главу

Над козаком коверзував.

Undo:

Тільки-но я ступив на землю, як позад мене зарипіли зчеплення-з'єднання-пружини, і поїзд рушив. Я відразу злякався, що висів не на тій станції — то знаєте, дітки, як буває: вночі зо сну прокинешся і приверзеться, ніби тато-мама тебе покинули, рідня повмирала, і страшний Вова з лісу йде. Таке й зі мною. Страх минувся швидко — скупо освітлена станційна вивіска мене заспокоїла, тільки залишився в роті гіркий присмак недоспаної ночі. Жиди б тебе з'їли — так в помийницю скирти разом й полетіли. Ніч, темна глупа ніч, маленька станція невідомого містечка, скупо освітлена, про що, власне кажучи, і йшлося. Ніхто, крім мене, не зійшов. Трохи далі, десь так вагонів — тих, що вже поїхали, — за п'ять, виднілися дві постаті. Старша пані з хлопчиком, як визначив для себе я.

Ви знаєте, я дуже встидливий, вірніше, не те, щоби встидливий — радше, лякливий, а кажучи по правді, я просто не люблю людей. Тобто я люблю, коли вони мною захоплюються у відведений мною-для-цього-їм час, але спілкуватися з ними — це для мене «сущий ад». З іноземної. Навіть від тих, хто мною захоплюється, я стомлююся швидко-швидко. От. То ви вже зрозуміли, що я ніяк не міг у цій ситуації, у цьому незнайомому місті піти розбудити службовця й розпитати його про місце-знаходження-готелю. Господи, хто ж це буде читати. До речі, звати мене сьогодні Отто. От. То я вирішив піти за тією жінкою з хлопчиком. У такому сраному, перепрошую, місті, певно, одна вулиця і один готель, і як-небудь я туди дійду. От. То я рушив за ними. Там була якась така ніби привокзальна площа, а потім якісь пішли дерева. У вигляді, певне, невеличкого парку. Ні, невеличкої лісосмуги. Ні — величкої лісосмуги і то досить-таки величкої, як виявилося невдовзі. Такої, як ото знаєте, біля аеропортів восени буває борщ із квасолею разом. Лісосмуга все більшала і більшала. Себто все не кінчалась і не кінчалась. Жінка попереду засвітила ліхтарик, і я втішився, що можу трохи відстати, бо я вже почав встидатися, що мене буде потрактовано яко переслідувача. Сирота Ярема, сирота убогий. Пересилю себе і продовжу. От. То ми все йшли і йшли, земля була волога, а мешти в мене були лаковані-італійські. Вогник ліхтарика блимав десь там попереду, а довкола був ліс страшний-престрашний. І штани в мене були світлі. Ага, то вже був не перелісок, а ліс. І я вже почав було себе проклинати, чому я, ідіот сраний, перепрошую, не запитав дороги. Встид мій тимчасово згас. Ландшафт був доволі порепаний, і земля під ногами круто пішла донизу, чому передувало зникнення вогника ліхтарика. Я послизнувся, вхопився за кущ, вилаявся, і так десять разів підряд. Подробиць не пам'ятаю. Вийшов я з лісу на галявину хвилин десь так через 20–25 після прибуття поїзда. Походивши по тій галявині, впізнав смітник. Ну, я вам не буду розповідати, самі, дітки, знаєте, що таке вештатися смітниками поночі. Ой, маразм. Потім був паркан із колючим дротом, котрий я мужньо подолав, пам'ятаючи уроки першої світової і досаафу. Це не сатира, прошу пані. І втрапив на дорогу. Скупий ліхтар (як я зрозумів у результаті перечитування, в цьому місті все світло було скупе) освітлював довгу фабричну вулицю. Посередині пролягала трамвайна колія. Пся крев, у цьому місті був трамвай! Я вже потроху знову трусився з холоду і страху. Страшно було ночувати на фабричній вулиці. Я знову подумав, що потрапив не туди. Тепер частину походеньок я пропускаю. То довго, нудно і не цікаво. Я йшов трамвайною колією, справедливо вважаючи, що трамвай тут один і мусить їздити повз центр. Принаймні потраплю в трампарк. Трам-парам-парам. За якийсь кілометр колія пішла в землю і зникла, ніби то мало бути метро. Тільки ніякого метра там, звісно, не було. Просто рейки втопилися в асфальті та й по всьому. А я вже мав ковбасняк і відчай. Бо зліва, і справа, і далі виднілися самі лише бетонні та дротяні паркани і купи залізного ломаччя. Ми сокирою гу-гуп — заєць з-під ломаччя. Так що я це все пропускаю і пропускаю, аж поки вдруг как ні вазьмісь маленькій камарік, і ва лбу єво гаріт маленькій фанарік. З іноземної. То була курва. За перепрошенням, або ж, як тепер кажуть, «путана мадонна». Я перелякався ще більше, бо то знов треба було спілкуватися, а спілкуватися, як ви вже знаєте, я не люблю. Крім того, мене могли пограбувати або заразити венеричною хворобою. А спати з жінками — для мене жодного задоволення. Бо я люблю з дитинства онанізм. Займайтеся, дітки, онанізмом, це я вам раджу, от-такий Отто, великий мастурбатор. До того ж вона була абсолютно чорна. Себто негритянка. Тут я вже остаточно впевнився, що зійшов не на тій станції, подарував курві бляшанку м'ясних консервів і прокинувся. Було десять хвилин на третю, скоро моя зупинка і час виходити, от тільки звати мене, як і раніше, Отто.