І все ж одну по-справжньому варту дівчинку я таки прошляпив. Про це я вже писав в одному оповіданні. Справді, давайте я розкажу вам про всіх своїх жінок, як це вже робили до мене багато видатних письменників, всілякі там гессе і набокови. Спочатку ніяких дівчаток у мене не було. Я ходив у громадські лазні й задовільнявся різними малюночками, що були там на дверях і стінах. Але одного разу, під час приступу безсилої самотності, я взяв із собою до лазні пляшку лимонного лікеру, фугас сухого вина і чужий транзистор. І там під гарячим душем і під веселу музичку я те все вдув. Свідомість моя увімкнулась аж на стометрівці, де я опинився невідомо як. Я був одягнений і, здається, сухий, однак транзистора вже не мав. Натомість із приємністю виявив, що на світі всього зробилося по два: два фонтани, два Леніни і чотири курви, котрі до мене причепилися і котрих, як ви, напевне, здогадалися, було наполовину менше. Отже, явище чіткого роздвоєння світу під впливом алкоголю — це не якась там художня гіпербола, а об'єктивна реальність, подумав я собі. З тими курвами я кудись і пішов, розповідаючи дорогою про особливості імпресіонізму, а що вони були старі й добряче порепані, то я віддав їм залишки грошей, і ми попхалися на вулицю, якщо не помиляюся, Фрунзе, де у дворі й відбувся обряд ініціації, звідки я вийшов уже прекрасним лицарем-обранцем і маґістром великої ложі.
Правда, не пригадую, щоб мої оргазмістичні переживання були теж подвоєні. Якщо чесно, не пригадую взагалі ніяких оргазм-містичних переживань.
Потім я зробився весільним музикантом, а весільним музикантам у наших краях належить, як ви знаєте, право першої ночі. То-то я нажирувався!
Одного разу, десь під ранок, нам відвели якусь хатину для нічлігу. Посередині кімнати стояло велике ліжко, застелене периною. На тому ліжку ми всі мали поміститися.
А в нас був такий Влодко-гітарист на прізвисько Самосвал. То він розбігся і з криком «Чур, я перший!» скочив на ту перину. А Влодко, треба сказати, такий хлопець був нівроку, до центнера мало що бракувало. То як тільки він гепнув, з-під перини почувся якийсь такий нелюдський писк чи вереск, що Влодка підкинуло і, ніби у зворотній зйомці, викинуло назад.
Виявилося, що під тією периною ночувала якась столітня бабця, про котру всі забули, така собі нічия бабуся. Вона нібито залишилася живою, а Влодко потім ще довго боявся лягати в чужі ліжка.
Зрештою, все це не так весело, як могло би видатися. Кожна історія, котру починаєш оповідати, рано чи пізно спрямовує тебе в той чи інший бік, нав'язує стиль і, врешті-решт, перетворює на блазня. (Ви помітили опорні слова «решта» і «початок»?) А з другого боку (опорне словосполучення «другий бік»), існує маса історій, розповісти котрі можна не інакше, як удаючи письменника (розмовника чи кобзаря). Такий шлях теж із обуренням відкидаємо. Ми ж тут просто собі балакаємо, чи не так? Ось я сиджу тут, у себе на кухні, час від часу відволікаючись, щоб зловити того чи іншого комара. (Оп. слов-ня «того чи іншого».) Для прикладу, мені давно вже хочеться розповісти історію про одного старого, котрий жив у Бучачі на початку століття і працював палітурником в ательє з виготовлення релігійних знимок, таких, знаєте, великих, типу «апостол Василь під смерекою», або «пастух Пустай і його овечки», чи там «Йосиф старенький і його брати» тощо. То був унікальний старий — за деякими підозрами, польський єврей, — він мав цілу колекцію різних атрибутів своєї професії, особливо цінним експонатом були здорові ангельські крила, виготовлені з воску й гусячого пір'я. Через ті крила і трапилася зі старим одного разу пригода під загальною назвою «Sztuka latania». На жаль, щоб переповісти цю історію, мені довелося б довго вивчати історію Галичини, аби наші патріоти не мали чого закинути, їздити у творчі відрядження, викопувати з могил бучацьких старожилів тощо. А я от сиджу собі на кухні і маю скількись там років, і вчитися мені вже пізно, а головне — не хочеться нікуди їхати, і що, скажете, ніби така людина, як я, вже не має права на публікацію? На одну-єдину публікацію? О, горе мені, горе!
Це не сатира, прошу пані.
До речі, про євреїв. Я недавно, дякуючи гласності, виявив, що купа колишніх галицьких жидів — то є видатні люди. Бруно Шульц якийсь, якийсь там Ісак Бишовець Зінґер, ще якийсь бучацький агнець Божий Аґнон, лауреат Нобля. Но, бля! І чого я, думаєш собі, не галицький жид? Деколи просто таки жаба тисне. Мушу признатися щиро. Бо я хоч людей і не люблю, зате люблю пошану і честь. То, здається, називається честолюбство? От якби існувала на світі така річ, як просто пошана, якась така собі самостійна абсолютна пошана, щоб до неї не треба було людей — ото було би діло!