А взагалі, краще було і не народжуватись. Якої холери тут робити навіть із тою абсолютною пошаною? Не знаю.
Так. Це ми вже в іншу крайність вдарились.
А от історія, припустімо, така: Left — bang, right — bang. Bang — це по-англійськи як ніби «бам». Отже: лефт — бам, райт — бам. Только сердце упрямо стучит — БАМ! Дзвонить дзвоник. Дз-дз-дз. Однаково в кінці «бам» передбачається той англійський прононс «нґ», «нґ». Книжечки треба писати скоро, тобто швидко, як це робив покійний Чернишевський.
Вода.
Воду опускаємо, зливаємо, змиваємо. І маємо. «Є-моє», як казав покійний Пепа. Давайте ще раз спочатку, про поїзд. Зійшов я на тій станції і звали мене Отто. То все правда, що я йшов, тримаючись хлопчика з жінкою, а потім заблукав. А далі було таке: коли я втрапив до міста і плентався, оглядаючи темні вітрини, то раптом помітив на склі зблиски фар, а потім почув звук двигуна. З-за рогу з'явилось авто і рушило в мій бік, набираючи швидкість. Зрештою, їхало воно навіть не те що швидко, а якось дуже потужно, в ньому відчувалася прихована інерція. Ясна річ, що була ніч, і серед ясної-темної ночі ми були на вулиці самі — я і авто, відстань між нами скорочувалась, аж поки нарешті воно не порівнялося зі мною, а що рух свій воно не сповільнювало, то йому довелося зробити крутий віраж, звертаючи з дороги на тротуар, світло сліпило вже не так, бо одна фара опинилася зліва, а інша — справа від мене, а бампер виявився доволі таки високим (Land Rover), і він зацідив мені у підборіддя, потрощивши зуби, а після того, як я влетів у мною ж розбиту вітрину і впав горілиць, зверху почало сипатися скло, і сипалося воно мені просто на очі, але очі залишались відкритими, і мені вже зовсім не було страшно.
А, Черкаси!… Боже милий!
Delete:
Однако же, Тарас Григорович пише Бога з маленької літери — а що кажуть нам дослідники з цього приводу? А шьто скажіт тиварішч Жюкав? А ще я з армією справу мав відразу після гімназії. (Виходимо на друге коло.) І чогось та армія так мені важко далася, гірше ніж Чорнобиль, хоча справжньою службою там і не пахло. Пив чорнило в патрулі. На кухню через день ходив. Ще пам'ятаю, якесь горище розчищав від ластів'ячих гнізд. То всьо було класно. Але от випорожнюватись у спільному нужнику в мене ніяк не виходило. Так і ходив. Може, через то й спогади погані. А так нічо', пісеньки співали тощо. Тільки мудаки, блін, як вони заграли. Правда, служба тут ні при чому. А як дістав був звільнення, т.зв. «увольнітєльну», то нікуди не пішов, а просто переліз через паркан і сидів собі, дивився на поле, свистав на всіх. То було добре. То все дуже добре. І те, що першого дня зроблено, і те, що другого, а найліпше, що сьомого дня нічого не робили, бо скільки всякої фіґні ще могло б наклепатися. Нам лиш того бракувало.
Вересень, 1990
Любов:
На прохання внутрішнього цензора слово «любов» у цьому тексті (всюди, за винятком титулу) замінено словом «байдужість». Виправити ситуацію можна за допомогою команди «find and change»
у непевності
— Справді? Ви гадаєте, це байдужість? Ви дійсно це маєте на увазі? Невже це правда? Чи це так? Це дійсно так? Ви впевнені? — Хто його знає. — Я цьому не вірю. Я в цьому сумніваюсь. Я вагаюся. Я ще не вирішив… — Я майже вирішив… — Не думаю. Я би цього не сказав. Занадто добре, щоб можна було повірити. — Можливо. Здається, що так. Схоже, що так. Вам видніше. Певною мірою. Важко сказати.
у психіатрії
Байдужість — це тимчасовий стан самонавіювання. Формує зв'язки між людьми не байдужість, а прив'язаність. Якщо вже прив'язався, то все — не відв'яжешся. Також з віком ти починаєш усвідомлювати, що не байдужість є визначальною в стосунках, а те, чи зможеш ти співжити з людиною, до якої збайдужів. Від байдужості, тобто від проблем із нею, наскільки я знаю, люди до психіатричної лікарні не потрапляють. Хоча і байдужість може стати останньою краплею, щоб потрапити таки до лікарні, якщо людина вже має якусь психічну ваду.
у соціології
Як свідчать результати соціологічного опитування, яке нещодавно провів Центр Разумкова, і які були надруковані в останньому номері «Дзеркала тижня», лише 2 %(!) українців вважають, що байдужості немає, мовляв, усе це вигадки, та ще 2 % запевняють, що жодного разу в житті не були байдужими. Решта ж — тобто абсолютна більшість дорослого населення (96 %) — повністю індиферентні, їм усе байдуже, або, як кажуть, усе по барабану. Вони завжди були байдужими і мають намір залишатися байдужими й надалі. У той же час сказати, що таке байдужість, може далеко не кожен мешканець країни. Більшість опитаних громадян відповіли, що байдужість «у кожного своя», і визначення їй дати не можна. Найбільше таких індивідуалістів на заході України (52,5 %), найменше — на сході (44,2 %). Але все-таки існують люди, які знають, що таке справжня байдужість.