Выбрать главу

Було підписання мирної конвенції із вівчуром.

Повернення Діви Марії.

Фонтан запрацював!

Hair! Hair! Noir.

Концерт як анонс презентації моєї нової книги — чергове прозріння.

Звіробій, серце моє, це багаторічна рослина, тоді як центурія — однолітня. До того ж перший — perforatum, тоді як друга — minus Moench.

Пошуки плаката до презентації.

Покірність і роздратування МК д.

Покірність і роздратування мК д.

Чергове прозріння.

Ще один концерт.

Плакати є, але не ті.

Та все одно вони мої! Мої!

Кляті торби.

Знесилення і піт.

Матінко Божа, порятуй нас.

Ну, і цього мабуть досить. Світліше від цього не робиться. Більше того. Складається ілюзія, що подорож усе ще триває. А це не так. Якось непомітно для себе самих ми із мК дчи то згубилися в густій імлі, чи то від усього пережитого потроху почали втрачати свідомість, у кожному разі, чимраз більше домінувало відчуття, що всі елементи підвладного нам світу: я, вона, він, я, велика торба з брезенту, чорний шкіряний наплічник, синтетична барсетка, плетена сумочка з торочками, конференційний кейс із торішнім «Плейбоєм»; золота і вицвіла, вицвіла й золота Діва Марія та ще невеличкий обшар бруківки, з-поміж каменів якої проростали кволі стеблини Hypericum perforatum L.плюс Centaurium minus Moench— усе це перетворюється на незбагненну цілість, єдність… на щось одне.

І тоді я усвідомив, що Львів — це місто, яке безпосередньо межує з краєм світу. І край цей — не якесь хтонічне провалля, не межа меж уможливлення і навіть не оспіване поетами Ніщо. Це просто  з а к і н ч е н н я.

Levels of Lviv

Коли в 2003-му, після кількарічної перерви я приїхав до Львова, міста було не впізнати. Властиво, міста як такого вже не було. Пекельний вірус, резидент Апокаліпси, про яку методично свідчили епідеміо-есхатологічні голлівудські агітки, таки напав на цивілізацію, але нищив він не людей (як це найчастіше траплялося в згаданих агітках), а мертву матерію. Не вдаючись у фізико-хімічні подробиці, можна сказати, що вірус цей руйнував цементуючі інгредієнти цементу й більшість структурних елементів більшості різновидів цегли. Епідемія розпочалася в листопаді 2002-го, а вже в березні наступного року від Львова майже нічого не залишилося. Ніхто не знав, чи в інших містах відбувається щось подібне, бо зі зруйнуванням забудови знищилися всі комунікаційні лінії, місто опинилося в інформаційному вакуумі. Відрізаність від світу поглибилась із корозією асфальтового покриття доріг, бетону летовищ, автобанів та синтетичних шпал, до складу яких входив цемент. Виїхати чи в'їхати в місто можна було хіба що двома-трьома ґрунтовими коліями. Вірус не зачепив лише кілька сортів бруківки, австрійську цеглу з цісарсько-королівським тавром К&К і помилував кам'яних потвор, які тримали на собі Матінку Божу Стометрівську. Майже неушкоджені залишалися архітектурні фраґменти, виготовлені з певних сортів мармуру, а ще — невідомої природи внутрішні перегородки Бриґіток та, якимось дивом, один із недорізаних гіпсових лебедів у фонтані Стрийського парку. Серед руїн, які колись вважалися Львовом, стирчали, немов залишки зубів у роті беззубого пенсіонера, ці наділені природним імунітетом конструкції.

На площі Ринок уціліли лише два будинки: Villa Vilis, збудований із мавританського пісковика (подарунок тодішньому мерові від Марії-Антуанети), та Vapnyaky P.H.N. (колишня резиденція канадійської діаспори) завдяки вапняку родом із Піренейських кальцевих родовищ. Про квартет довколаратушних римських персонажів нагадували лише біліші від решти уламки, з яких стирчали зеленаві рури водогону. Незрозумілим чином, попри те, що від Домініканського собору залишилася лише сипка, хрипка, рухлива піраміда, вціліли також склепіння «Дзиґи», що на Вірменській. Ходили чутки, ніби епідемія абсолютно ніяк не пошкодила будівлі Податкової на Стрийській, але пробиратися туди крізь будівельні завали, аби пересвідчитися, я не мав ані часу, ані бажання.

Найменше постраждали металеві фігури пам'ятників. Хоча, скажімо, колона, на якій усе життя простояв зеленавий Міцкевич, потиху осунулася долу (достоту як один із будинків Всесвітнього Торгового Центру), однак поет не постраждав, плавно спланувавши на крилах мідного ангела просто в устелений уламками квітник.

Так само повеселів і український колега Міцкевича, уродженець міста Ніжина, Шевченко Тарас Григорович. Страхітливе бронзове Лоно України, що завжди бовваніло праворуч постаті поета, тепер похилилося, похнюпилося й нагадувало запилюжений траурний вінок, що його родичі померлого забули вдома через метушню, спричинену гострим бажанням якомога швидше завезти на цвинтар і закопати покійника.

Юрій Змієборець, що ніс цілодобову варту неподалік від місця, де колись стояв Франковий Університет (сам Каменяр упав обличчям у фіалкову клумбу і вже нічим не нагадував одного з народних мойсеїв, скидаючись радше на заіржавілу стару домну, яку винесли з металургійного комбінату і викинули в брухт), так от, Юрій Змієборець внаслідок невдалої спроби зісковзнути з крутого претензійного пілона, упав на голову, перевернувся, вгруз по вуха в ґрунт, по-американськи закинувши капці д'горі, зате підніс на списі вгору змія, і той майорів тепер на вітрі, немов поданий на конкурс Найкращого Міського Штандарту скульптурний ескіз у натуральну величину.

Коротше кажучи, все це виглядало карикатурно. Навіть таке фатальне, повне зруйнування житлового фонду ну ніяк не асоціювалося з Армагедоном. Усі ми були не так налякані, як розчаровані масштабом катастрофи. Все це було подібно на дешеву, фанерну декорацію столичної п'єси, яку в районному муздрамтеатрі поставив відставний воєнком із артистичними нахилами.

Але ми просто не знали решти загроз, що чигали на нас.

Ми багато чого не знали.

Ми нічого не знали!

Катастрофічність нашої ситуації почала проявлятися, щойно пішов перший від початку епідемії дощ.

Уламки міста, купи залишків, посткатастрофне сміття, що творили нереальний, але достатньо плаский, хоч і горбистий ландшафт, набираючи води, починали ріднути, розчинятися, розтікатися, вирувати й пінитися, закипати і випускати бульбашки газу, що самозагорався від контакту з повітрям, а тонкі язички блакитного полум'я швидко всіювали землю подобою космічної кислотно-ацетатної трави, якою невдовзі був покритий увесь видимий суходіл. Із пінистого варива потроху почали виповзати мацаки найглейкіших фракцій: вони мали консистенцію гончарної глини, але були липкі, як рідка ґума, і затягували в своє нутро незгірш ніж трясовина. Ця ґума, це плетиво недовго втримувало в'язкий стан, і за якийсь час воно почало швидко тверднути, цементуючи на місці всіх, хто вгруз у болотяну масу вище, ніж по кісточки. Отвори ж, із яких пробивалися язички блакитного вогню, обгорівши по периметру, почали розтріскуватися, вогонь почувся впевненіше, почав густішати, пробиваючись із кожної щілинки, кожної тріщинки.

Паніки не було. Паніку могли породити катастрофічні явища впізнавані, нав'язані кінематографічними стандартами. Тут же діялося щось водночас прекрасне і вбивче. Раптовість більшості смертей була причиною майже повної відсутності масового лементу чи криків. Загроза поширювалася так швидко й непередбачувано, що нечисленні врятовані мали дякувати радше якійсь математичній імовірнісній природі явища, аніж власній спритності чи інстинктові самозбереження. Я подерся на металеві руки уродженця міста Ніжина, Шевченка Тараса Григоровича, не так шукаючи порятунку, як через гостру потребу якщо не відчувати, то бодай бачити міцні й надійні батьківські руки, нехай і меморіальні. Я сидів на плечі Кобзара, без будь-яких емоцій спостерігаючи за Львівською Апокаліпсою. Ба більше: так само беземоційно я відпихав ногами інших претендентів на Тарасове плече. Не те, щоб я цілеспрямовано намагався вижити в конкурентній ситуації вибіркового спасіння чи підсвідомо прокручував у голові варіанти порятунку. На тлі планетарної пожежі — а обриси планети залежали від масштабу видимого горизонту кожного, тож я, інтуїтивно піднявшись вище від решти, бачив більше, видима мені планета також була більша, а це обіцяло більшу кількість можливих сценаріїв порятунку — так от, на тлі планетарної пожежі моральні настанови втратили свою імперативність так швидко, як спалахує і згорає на сонці торішня павутина.