Зате незаперечним є той факт, що у Франківську кількість тих, хто ходить напопереки, просто вражаюча. І жодні демографічні чинники тут ні до чого. Та й, зрештою, яка різниця, хто і в який спосіб торує паралелі тору (себто бублика) — однаково це тільки паралелі, позаяк меридіанів у тору нема. Яка різниця, хто і в який спосіб трактує Тору (себто пенталог) — однаково вона вміщає декалог, сама вміщаючись у монолог. І що за клопіт з'ясовувати, скільки ангелів-каптенармусів танцює на вістрі голки неодноразово використаного одноразового шприца.
Цікаве тут інше. Людина, яка звикла вважати (через позірну відсутність альтернативи), що людське життя — це щось на кшталт тривалої прогулянки навпростець вулицею Грушевського (див. іще раз мал.1), по суті, а priori погоджується з тим, що вона з'являється нізвідки і зникає в нікуди. Сама по собі ця модель не гірша від безлічі інших. І вже напевно краща від зображеної на мал.2 (де всенький вік людини — лише кружляння тюремним двором довкола клумби, на якій незабудками висадженогасло: «Слава тюремникам України!»). Але незайво б знати, що ані Грушевський, ані вулиця його імені, ані будь-яка інша вулиця, чи дорога, чи ледь помітна стежина не виникають просто так з нічого на голому місці. І якщо ти здатен своїм убогим зором осягнути лише відтинок між нулем та хрестиком, це не означає, що нічого не було «до» і нічого не буде «після». І нема так, що минуле « не гребе», а майбутнє « не торкає». Бо п'ять квадратних сантиметрів малюнка № 1 — це тільки мізерний шматочок безмежної мапи, на якій не лише твоя вулиця і не лише твоє місто (Франківськ воно, чи Станіслав — діло десяте). І не лише твоя країна, яку ти чомусь вважаєш чужою присадибною ділянкою. На цій мапі ще багато інших шляхів, і багато доріг, і безліч річок, і морів, і кілометри водогонів. І вода в твоєму крані — це та сама вода, що часом проливається з неба дощем. Це та сама вода, що шумує океанським припливом по той бік планети. І це та сама вода, якої вже нема на темній стороні місяця, але в дзеркалі якої тут, під твоїми ногами, в калюжі на Грушевського, віддзеркалюють далекі зірки, котрі насправді зовсім не такі вже й далекі, як про це розповідають у телевізорі винахідники справжньої німецької шинковки, і ти ще встигнеш, навіть дуже поспішаючи до місця, позначеного хрестиком, встигнеш торкнутися їх, ступити на їх поверхню, оселитися на них, може, навіть збудувати дім і облаштувати свою присадибну ділянку, що її з повним правом вважатимеш Батьківщиною, а не малюнком невідомого геодезиста в масштабі 1:100000, усе це реально, повір, тут немає нічого неможливого, а якщо ти надто зайнятий, шмаркатий чи убогий, якщо ти надто тупий, аби бодай уявити, лише уявити подібну можливість, то от тобі проста порада: подивися ще раз на малюнок № 5. Там зображено бублик. Напруж уяву, забудь про космо-диск, віагру і незакінчену середню освіту, уяви собі, що цей бублик достатньо великий. Такий, що тобі цілком комфортно стояти на ньому. Або ж, якщо тобі простіше, уяви, що маленький ти. Це як у казці про Алісу. Як у 3D-анімаційному мультику на каналі «Галичина». Ти зменшився і тепер стоїш на бублику. Це нічого, що довкола звичні будинки і знайомі краєвиди Франківська. їм теж знайдеться місце в твоїй уяві. Та й врешті, хрін з ним, із тим бубликом. Нехай ти просто стоїш посеред вулиці. Позаду — нуль. Попереду — хрест. Зупинятися не можна. Крок уліво, крок управо вважаються втечею — стріляють без попередження. І жодної альтернативи. Але ти спробуй. Спробувати принаймні ти можеш? Згадай тих, хто йде напопереки. Тих, хто тобі давно вже поперек горла. Спробуй і собі зробити крок убік. Один. Пізніше ще один. Може, тобі сподобається. Може, тебе зацікавить, що там далі. Іди. Не бійся. Ніхто не стрілятиме. У них немає зброї — самі понти. А ти іди собі. Ніхто не перешкоджатиме. Обіцяю, буде щораз простіше. Ця методика універсальна і перевірена на людях доброї волі. Вона не дає побічних ефектів. Не викликає алергії та фізичної залежності. Забезпечена сертифікатами в багатьох країнах світу. Ти почуєшся цілком по-новому. Ти, головне, рухайся. Не зупиняйся. Дихай глибоко…
Ідеш? Ай, молодця! Як кажуть у твоїх улюблених фільмах: «Нумо! Давай! У тебе получицця!» Та йди вже, йди, нізачот, ужос нах.
Станіслав: туга за несправжнім
Будь-яку схожість із реальними людьми та подіями слід вважати невипадковою
1. Виправдання письма
Існування мови є рудиментарним. Вона давно втратила всі свої звичні функції, понадто — комунікативні, а різке зростання семантичної ентропії сьогодні робить цю рудиментарність остаточною.
За дивним шаблоном підручника біології поруч із рудиментарністю з'являються й атавізми: повертаючись до власних першооснов, мова знову постає простою акустичною лінеарністю.
Тож неможливо уникнути докорів сумління, беручись за stylus, перо, авторучку, сідаючи за друкарську машинку чи — гірше того — за комп'ютер.
Будь-який текст виявляється палімпсестом.
Будь-який текст тяжіє до комплетної тавтологічності.
Найзмістовнішим видається найбезсенсовніше: «мова мовить про мову», «свобода свобідна висвободжуватися», «кожне суще є як суще в хотінні», «несправжність несправжнього несправджується».
A propos, ця несправжність дає мені шанси до виправдання. Адже текст — лише імітація мови, намарні спроби зафіксувати згадану вже лінеарність у графічних площинах.
Лінеарність тексту позірна — завжди можна повернутися до щойно прочитаного.
Текст належить візії.
Мова належить звучанню.
Звучання є прообразом ріки, в котру не ступиш двічі. А текст — лише зображення ріки. Його вода мертва. В таку воду можна вступати скільки завгодно, принаймні вдруге — напевно:
«Існування мови є рудиментарним». А отже, якщо вірити філософам, рудиментарним є і саме буття. Одначе яко ссавець, більше того, як ссавець віруючий, не можу соромитися буття — мушу приймати його з покорою. Соромлюся тільки мовлення, що, очевидно, не є логічним, та оскільки логіка — категорія щойно осоромленого, не братиму її до уваги.
Осоромлене соромиться сорому.
Осоромлене сонориться солоно.
Оскоромлене содомиться в середу.
Все ж таки: чи знайшов я виправдання — якщо не лінеарне, то бодай графічне? Не знаю.
2. Станіслав (прелюд)
Я не живу в Станіславі. Я з'явився сюди ненадовго, власне кажучи, мене вже немає тут. Однак моя поява була вчасною. Я зловив те, що виникло непомітно і зникло безповоротно — НЕСПРАВЖНЄ. Це швидкоплинне НЕСПРАВЖНЄ було єдиним справжнім, яке належало цьому місту. Все інше виявилося СПРАВЖНІМ, а тому, за неминучістю тавтонімічних обмежень, не зовсім справжнім.
Це, очевидно, потребує пояснень.
3. Пояснення (інтродукція)
Силою обставин Станіслав ніколи не був центром виникнення поважних міфів. Був провінцією, для якої все значне відбувається «деінде, тільки не тут». Особливо це стосується часів «залізної завіси», коли не лише інформаційна, а й екзистенційна ізольованість були настільки повними, що викликали сумніви в загальноприйнятому образі світу. Важко було повірити, що направду десь існує Америка, що Париж — це не вигадка безсовісних писак, що зображення Мони Лізи походить не з жіночих календарів, що Сальвадор Далі — реальна людина, а не хтонічне чудовисько новітнього епосу, що обгортка від жувальної ґумки — незаперечний доказ існування самої ґумки. Чого гріха таїти — навіть напис на потязі: «Чернівці-Перемишль» багатьма сприймався як цинічний жарт невидимих ідеологів. Утім, траплялися диваки, котрі знали людей, що мали знайомих, чиї сусіди бачили щасливців, друзі яких у тому ж таки Перемишлі нібито відвідували далеку родину.