Хоча насправді Калуш, звичайно, має власну історію. Просто історія… себто справжня Історія — це саме те, чого не пам'ятають.
трохи неісторії
Якщо вірити легендам і туристичним довідникам, перша згадка про Калуш датована 1437 роком. На жаль, у місцевому музеї від першого калушанина не залишилося ні опудала, ні шкури, ні віґваму. Однак аборигени, судячи з усього, були істотами активними й підприємливими, оскільки вже 1549 року місту було даровано маґдебурзьке право, а відповідно — герб і статус «вільного королівського міста». На жаль, не знаю, за часів якого саме короля це діялось. Як не згадаю, де саме — хоча, кажуть, десь на калущині — народився свого часу і Степан Бандера.
А ще за часів бабці-Австрії в Калуші почали видобувати калійну сіль. Звідси бере початок промисловий злет міста, по якому нині залишилося з десяток недіючих підприємств (ті, що працюють, майже цілком належать російському капіталу), покинуті звалища токсичних відходів, кар'єри, шахти і руїни австрійських фабрик — безцінні, але нікому не потрібні пам'ятки промислової архітектури.
Це, власне кажучи, й усе, що можу повідомити з чужих слів. Сам я, натомість, пам'ятаю Калуш уже радянським, пересічним районним центром із найбільшим у Європі хімічним комбінатом і жахною екологічною ситуацією. Офіційно місто складалося з кількох дільниць, але був і неофіційний, «історичний», так би мовити, поділ: центр, до 1939-го заселений автохтонами, а з 1946-го — здебільшого «визволителями» та партфункціонерами; височанка— осереддя міщухів-скоробагатьків та підприємливих селюків; підгірки— дільниця, що асоціювалася насамперед із районним шпиталем, населена добропорядними (мабуть, через близькість музею-садиби Івана Франка) громадянами; загір'я— пристанційне задуп'я, загальний пострах, лігво місцевого люмпену та криміналу; т.зв. «посьолок»— територіально найбільша частина міста, де в залізобетонних блоках та цегляних «хрущовках» мешкав пролетарський інтернаціонал з усіх куточків СРСР, що приїжджав по «довгий карбованець» на будівництво чергового хімзаводу, а позаяк карбованець завжди виявлявся коротшим від обіцяного, заробітчани зазвичай залишалися працювати на ними ж збудованих підприємствах. Ну, і нарешті — хімія, промислова зона, держава в державі, антимісто, фантасмагоричний полігон, звідки проростали в небо гігантські труби, клубочилися дими й палахкотіли факели, де заводські корпуси нерідко відділяли кілометри пустельних земель, засолених озер, кар'єрів, каналів, звалищ… Куди хлопчаки, виховані на образі Юрія Гагаріна, їздили бавитися в космонавтів, шукаючи на достоту марсіанських ландшафтах позаземні форми життя. Оскільки земні там не виживали.
Можливо, тому, отруєна сполуками хлору та окислами полівінілхлориду, калуська молодь розважалася смертельними нічними побоїщами, що називається, «стінка на стінку». Газети мовчали, але ранкові перешіптування доносили, мовляв, «учора підгорецькі гнали центрових аж до технікуму», а «загірські знову рознесли танці на посьолку». Загірських боялися найбільше: навіжені відморозки, вони носили не лише ланци і ремені з напаяними бляхами, але й виготовлені із заточених електродів піки та саморобні олов'яні кастети. Втім, токсикоз тут, мабуть, ні до чого. Про подібне пише і Сергій Жадан у «Біґ Маку», те саме бачимо й у славнозвісній «West Side Story». До того ж ми збиралися говорити про архітектуру, чи не так?
андеґраунд по-калуськи
Слово «андеґраунд» у Калуші зберегло свій первісний, етимологічний сенс. Це не мистецьке підпілля і не бункерна партизанка, це найсправжнісінькі підземелля, катакомби і печери, що залишилися у вичерпаних і покинутих соляних шахтах. Неграмотні австріяки заливали шахти відпрацьованою пульпою, радянські ж інженери вирішили здешевити процес, тому відходи виробництва скидали відразу за житловими масивами, а шахти просто покидали. З роками залишки солі вимивалися дощами й ґрунтовими водами, тож невдовзі приміський ландшафт прикрасила солянка(місцева пустеля, де й сьогодні часом проросте хіба занесена бозна-звідки верблюжа колючка) та кар'єр— похмурі пагорби, схожі здаля на засніжені Кордільєри. Тож юним космонавтам уже не треба було їздити ген за місто й нелегально проникати на фабричні території: марсіанські дива підступали до їхніх осель. Шахти ж подарували інший атракціон: 1986-го, здається, року, опівночі, розташоване далеко від сейсмічних зон місто струсонув 4-бальний землетрус — то обвалилася одна із шахт. Під землю завалилися пара будинків, кілька кілометрів шосе і жива корова. Людських жертв не було. Корову врятували. Постраждали, щоправда, порожні корпуси старих австрійських фабрик. Відтоді рік за роком вони потиху щезають із калуського ландшафту: частина потроху сходить під землю, частина розбирається на цеглу (якість цісарсько-королівської цегли непідвладна часові), частина — зноситься під нову забудову. Боюся, музею промислової архітектури тут не дочекатися. Зате позбавлені пошани до старовини мешканці з подиву гідною турботою поставилися до наслідків обвалу. Зруйновану дорогу впродовж двадцяти років так і не заасфальтовано, а автомобілістів, змушених долати екстремальну, засипану камінням ділянку, попереджає не поновлюваний із 86-го року вказівник: «Обережно! Завалля!», а за кілька метрів — підфарбований, а тому вкрай цинічний транспарант: «Щасливої дороги!».
типові проекти: вчора і нині
На тлі андеґраундової екзотики Калуш наземний менш цікавий. Принаймні був у часи моєї юності. Історична частина (центр), забудована здебільшого типовими для галицької провінції блідими копіями європейського модерну, потиху занепадала, обростаючи еклектичними прибудовами й присадибними ділянками; здобутки ж радянських архітекторів пропонували для районних центрів клоновані т.зв. типові проекти: районний універмаг, районний будинок культури, районні — кінотеатр, ресторан, ощадні каси, гастрономи, кулінарії, аптеки тощо. (Можливо, це робилося для того, щоб громадяни СРСР не надто звикали до осілого способу життя й були готові кожної миті податися на чергову «будову століття», освоювати нову «цілину», а то й просто усім кагалом бути вивезеними на неозорі сибірські простори як представники «народу-зрадника», скажімо. А там, на нових батьківщинах, їх очікували звичні й через це майже рідні: районний універмаг, районний будинок культури, районний кінотеатрі далі за списком.) Будівлі ж сакрального характеру, що в докомунні часи були для кожного містечка ще й своєрідною візитівкою, радянська ідеологія казала піддавати найпринизливішим метаморфозам. Так, у Калуші костел перетворили на спортзал, синагогу — на лазню, а греко-католицьку церкву віддали кагебешним «батюшкам», що в певному сенсі було ще гіршим від лазні-спортзалу: адже там дбалося бодай про тіло, а в «совєтсько-православних храмах» занепащався дух. Згадується Андруховичеве: «…У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха».
Щодо монументів та меморіалів, то свого часу на лобному місці постовбичили і найсвятіший цісар, і Пілсудський, і Ленін, і Сталін із Гітлером (ці двоє дуже недовго), і, звісно ж, Шевченко. До речі, пам'ятник Шевченку, який стояв і при комуні, новітні державники замінили масивнішим, поважнішим. У нового Тараса Григоровича і чоло насупленіше, і брови густіші, і вуса кущуватіші. Та чомусь цей новий Кобзар скидається на Фрідріха Ніцше. Особливо зі спини. Небагатьом, мабуть, відомо, що з Калуша походить і Богдан Рубчак, знаний письменник, учасник славнозвісної Нью-Йоркської групи. І мало хто знає, що в Калуші — о, диво! — є меморіальна дошка, на якій вписано це ім'я. На жаль, належить воно не поету, а якомусь однофамільцеві, що, як свідчить напис, першим в'їхав у місто на танку в 1945-му.
Абсолютну ж більшість об'єктів радянської архітектури становили абсолютно однакові житлові будинки, що формувалися в масиви, охрещені в роки зрілого соціалізму « спальними районами». Гадаю, на постсовєтському просторі кількість і загальний масштаб цих спальних районів мають уповні планетарний характер. Особливу групу цих споруд становлять т.зв. « хрущовки» — наслідки будівельної політики Хрущова початку 1960-х. Зведені нашвидкуруч цегляні коробки з розрахунковим терміном експлуатації 25 років (за чверть століття очікувалася всесвітня перемога комунізму), ці зразки, сказати б, конструктивістського мінімалізму вірою й правдою служать і донині. Захищають, щоправда, лише від дощу та вітру. Ремонту не підлягають. Вмирають разом із останнім мешканцем. Я й сам народився, виріс і донині мешкаю в такій хрущовці. І люблю її, як кожна людина любить свій дім.