«Індія» на довший час стала моїм приватним сакральним текстом. Я перечитував її безсонними ночами; безконечно слухав концертний її варіант, записаний із нагоди «100-ліття БуБаБу» у феноменальному супроводі Юрія Саєнка; переписував, закрапуючи папір нетверезими сльозами, врешті-решт вивчивши напам'ять; часто рецитував на поетичних вечорах, видаючи за зразок власної творчості й утікаючи, розвінчаний, від юрби розлючених шанувальників Патріарха. Вимучений муками заздрості і комплексом літературної неповноцінності, я навіть написав до «Сучасності» Відкритого Листа Юрію Андруховичу З Приводу «Індії». «Сучасність» в особі Ігора Римарука стенула плечима, але лист опублікувала. Вердикт власній поетичній неспроможності я оприлюднив власноруч і безповоротно.
Звісно, вертлявий біс версифікаційної сверблячки не полишав мене, але з'являвся щораз рідше, не видавав себе за рогате уособлення Музи і не терзав спокусами провінційного месіанства. На запитання друзів: «Маєш нові вірші?» — я привчився гордо відрізати: «Зав'язав». Хоча пишаються такого типу відповідями, зазвичай, із зовсім іншого приводу. Зав'язати насправді, звісно, не вдалося, але приховував я поетичні виділення ретельно, як личить справжньому літературному гігієністу. Лишень на власне 30-ліття потішив уявних симпатиків здивованою автоепітафією: «Тепер хоч помирай зі встиду… Як міг до того я дійти? — Так зволікати з суїцидом, щоб дотягти до тридцяти?» Симпатики щиро розділили моє здивування.
Безрадісні, позбавлені поетичного злету роки потяглися сірою пеленою. Альтернативна прозаїчна діяльність виявилася більш ніж прозаїчною: банальне п'ятисторінкове оповідання вимагало кількаденних зусиль (та й то, якщо враховувати лише авторські зусилля, забуваючи про цілодобові страждання майбутніх редакторів і коректорів), коли ж, пригадується, експромт про «хвойних жінок» забирав яких 3–4 хвилини. Видавництва вимагали обсягів. Читач — захмарного цинізму, сексуальної відвертості, закрученої інтелектуальної інтриги. Обсяг доводилося нарощувати штучним нагромадженням цитат, мотивуючи це вимогами постмодерної доби; брак інтелекту, цинізму і сексуального досвіду — грубим порушенням традицій національного правопису, знущаннями над синтаксисом та надуживанням ненормативної лексики, що зазвичай не належала художній тканині твору, а була наслідком неусвідомленого авторського бідкання над тяжкою долею українського прозаїка.
Журнал «Відрижка» та місцева «Просвіта» відвернулися від мене. Батьки почали шукати для заблудлого сина народних цілителів (мама довго наполягала на регулярному перегляді програм Анатолія Кашпіровського). Фанатки методично й наполегливо пропонували допомогти заповнити прогалини в сексуальному досвіді.
Прогалини заповнювалися.
«Просвіта» плювалася.
Кашпіровський не допомагав.
Спорадичні віршовані рядки записувалися майже потай від самого себе, супроводжувалися комплексами провини, спогадами про дитячі травми та несплачені комсомольські внески, невиразними докорами сумління. Записи ці ховалися по шухлядах, кишенях, вкладалися в записники, пляшки, цукернички, найчастіше — викидалися. Про загублену кар'єру поета звиклося думати як про фантомні судоми віршомаза, тобто фактично не думати взагалі. Однак коли приятелька з Варшави попросила показати їй зразки юнацької версифікації, я, не відчувши небезпеки, показав. Вона попросила згоди перекласти на пробу декілька. Я дозволив. Вона запитала, чи можна було би показати ці переклади знайомим. Я не запротестував. У відповідь вона відписала, що знайомі поставилися до моїх поетичних потуг вкрай прихильно і добірку затверджено для публікації у найближчому числі «Literatury na świecie»… Мабуть, через гострий, синкопований ритм цього листування я ненадовго забув про твердий намір не публікувати поезії. Але сума обіцяного гонорару поклала край ваганням, які, не приховуватиму, були блідими, недоношеними й недовгими.
Добірку було видруковано. Сором забуто. Брак уваги вітчизняних поетофілів ненадовго компенсувала стримана прихильність польської аудиторії. Нетривкість власних принципів дещо непокоїла мене. Але мегаломанська привабливість словосполучення «Literatura na świecie», порівняно з брутальною відвертістю слова «Відрижка», породила в мені райдужні надії нарешті переконати маму в тому, що я став справжнім письменником і вона може перестати соромитися мене перед сусідками. Мама без особливого ентузіазму погортала тлустий варшавський томик, критично оцінила фотографію, та раптом затраснула журнал і з неприхованою відразою сказала: «Ну, от ти скажи! От ти мені скажи, ну хоч у польських віршах ти міг не матюкатися?!»
Відповіді на це запитання я не знайшов і донині.
Поет і його демони
Найбільшою перепоною для написання цього тексту була необхідність вирішити: давати справжнє прізвище поета, про якого йтиметься, вигадувати напівпрозоре псевдо чи демонстративно обізвати героя паном X. З огляду на дедлайн і власну нерішучість, я зупинився на половинчастому варіанті, тож розповім історію про «поета Л». Кожен, хто хоч кілька разів зазирав у браму з написом «Сучасна українська поезія», однаково впізнає його, натомість ті, хто зазирає лише у вікна «Дому-2» (чи будинку навпроти), обійдуться без паспортних подробиць вітчизняної літератури: оно в інтернеті то «Клочкова зняла труси», то «Кличко приміряв бюстгальтер» — фанатикам чужої білизни є де розвернутися.
Отже, буде історія про поета Л. та його демонів. Себто про демонів узагалі. Це лише бог у кожного свій. Демони ж у всіх нас спільні.
З поетом Л. я познайомився значно пізніше, аніж із його віршами. І вірші ці, ніде правди діти, мене приголомшили. Спочатку я навіть не йняв віри, що в нашій хирлявій лірницькій поезії, де в ті часи все ще тривав млявий двобій «метафористів» і «сповідальників», може з'явитися поет, без перебільшення, космічної потуги, а до того ще й, без перебільшення, містик найвищого рангу. Згодом я так і свідчив про нього в рецензії на прозаїка П.: «Це та особлива містика, якою цілковито володів, здається, Рільке і до якої в українській літературі вдалося наблизитися хіба що поетові Л…» Однак висока містичність текстів і побутова магія не конче перебувають у кревному зв'язку. Про поета Л. як про особу ходило чимало легенд і чуток. З усіх них випливало, що Л. — «гуру», «просвітлений», «святий самітник», «божий чоловік», «махатма-і-ганді водночас» тощо. В богемно-езотеричних колах вважалися доречними групові паломництва на закинутий хутір, де він мешкав, чи то пасучи громадських кіз, чи то майструючи з осики калинові сопілки. На одне з таких паломництв підірвався і я.
Стояло спекотне літо. До хутора нас підкинув «москвич-пиріжок» (марка авта, а не національність), у розпечений крихітний кузов якого нас, юних придурків, набилося чоловік із восьмеро. Перед ясні очі поета Л. ми прибули в «переднірванному» стані. Гуру в сорочечці навипуск, босоніж вийшов нам назустріч, огледів наші спечені мармизи, зазирнув у радіатор «москвича» і прорік, немов пояснюючи все (тобто Все): «Ос цього року багато». Нірвана (не група) здавалася невідворотною. Коло ганку в мидниці з мильною водою сиділо в чому мати народила дівча років чотирьох, поруч стояла мати, яка це Дівча, судячи з усього, й народила — пронизливо вродлива молода відьма, чиє відьомство не лише не викликало сумнівів, а й видавалося абсолютно необхідним для врівноваження достоту буддійської просвітленості ґазди. (У системності такого природного врівноваження кожної святості відповідною дозою інфернальності, як і в тому, що кожен професійний гуру заводить собі персонального демона, я не раз пересвідчувався впродовж життя.) Однак після короткого застілля присутність відьми раптом видалася зайвою: поет Л., споживши замість підігрітого саке трохи теплої горілки, забув про ос і взявся із подиву гідною наполегливістю на цілий хутір вигукувати (дисципліновано приходячи до тями щодесять хвилин) загадкову мантру: «Купіть мідянці тойво ту!» Від цієї мантри нас дуже швидко «висадило на ізмєну», і коли з-під ґанку замість мідянки виповзла гадюка-сіра-звичайна, ми вискочили з-за столу і врятувалися втечею, до самого міста біжучи не озираючись. А дарма: нам услід, пацькаючи по мильній воді пальчиком, пильно дивилася чотирирічна поетова донечка.