— Зелабдім? — глузливо пирхнув він.
— І що ж це за Екебар? — імператор з утіхи аж плеснув себе по стегні. — Це ж бо ми, — знову фиркнув він. — Ми і є падишахом Екебаром, лордом казкового королівства Камбей. От темна Англія, як нам шкода народ, що має таку дурну королеву.
Читальник зробив паузу, аби стих сміх.
— Продовжуй, продовжуй, — махнув рукою імператор. — Король «Зелабдім» наказує. — Знову почувся сміх, з'явилася хусточка, щоб витерти сльози.
«Посол» вклонився ще раз, навіть ще нижче, ніж раніше, і читав далі; а поки закінчив, пролунала ще одна хитрість.
— З метою розвитку торгівлі та в інших взаємовигідних цілях ми просимо бути нашим союзником, — читав він. — Нам стало відомо, що Ваша Величність оголосила себе Непогрішимим, і ми запевняємо вас, що не ставимо під сумнів auctoritas цієї могутньої заяви. Однак є ще один, хто також вважає себе таким, і поза всяким сумнівом ми переконані, що цей інший є самозванцем. Ми маємо на увазі, великий монарше, того недостойного священика, єпископа Риму Григорія, тринадцятого у безславному ряду, чиї інтриги, які плете він проти Сходу, з огляду на Вашу Мудрість ви не применшуватимете. Якщо він посилає священиків до королівства Камбей, Китаю та Японії, то запевняємо Вас, це — не просте місіонерство. Саме цей єпископ хоче йти проти нас війною, а його католицькі слуги, що зрадницьки присутні у вашому Дворі, готують ґрунт для його приходу.
Остерігайтеся лакеїв Вашого суперника! Укладіть з нами союз, і ми розіб'ємо ворога. Я усвідомлюю, що маю тіло слабкої й кволої жінки, але я також маю серце і тіло короля Англії, і я вважаю великою зневагою те, що якийсь Папа Римський наважується ганьбити мене чи моїх союзників. Бо я маю не тільки auctoritas, але також potestas, міць якої принесе мені перемогу у битві. І коли ворог буде розбитий і розвіяний на всі чотири сторони, тоді Ви зрадієте, що були разом з Англією.
Коли «посол» закінчив читати листа, імператор усвідомив, що за якихось кілька хвилин закохався вдруге, бо тепер у ньому палахкотів огонь жадання до авторки листа, королеви Англії.
— Абул Фазл, — вигукнув він, — а чи не можемо ми одружитися з цією видатною леді без зволікань? Із цнотливою королевою Рані Зелабат Джілоріана Пеглаві? Думаємо, що ми негайно мусимо це зробити.
— Чудова ідея, — сказав «посол» Маґор дель'Амор. — А ось медальйон з її портретом, який вона надсилає вам з ніжним побажаннями, який зачарує вас її вродою, що перевершує навіть красу її слів. Тріпочучи мереживом манжетів на зап'ястях, він вийняв золотий медальйон, який Абул Фазл прийняв з великою підозрою. Абул Фазл мав передчуття, що вони заходять у глибоку воду, а Маґорова присутність може мати величезні наслідки, і не обов'язково корисні для них, але коли він спробував застерегти свого повелителя проти нового заміру, найстрашніший у світі чоловік (без жодного винятку) розвіяв його сумніви.
— Що ж, лист — чарівний, так само як і його подавець, — сказав Акбар. — Приведіть його завтра вранці до мене, і ми продовжимо розмову.
На цьому аудієнція закінчилася.
Раптове захоплення імператора Зелабдіна Екебара своїм дзеркальним жіночим відображення, тобто королевою Зелабатою Джілоріаною Першою, вилився у потік листів, які доправлялися до Англії акредитованими королівськими посланцями, але на які не надійшло жодної відповіді. Пишномовні листи були запечатані особистою печаткою імператора і наповнені емоційною силою і сексуальною виразністю, що було дивиною для Європи (та Азії) тих часів. Багато з тих листів не доходили до адресата, бо вороги так і чатували на посланців, і на шляху від Кабула до Кале[24] перехоплені звіряння почуттів давали неабияку втіху вельможам та принцам від читання послань імператора Індії з божевільними заявами про невмируще захоплення вродою жінки, якої він ніколи не бачив, та з маніакальними фантазіями про створення єдиної величезної імперії, яка б об'єднала східні та західні півкулі. Листи, що доходили до Вайтхоллу[25], вважалися підробкою або ж справою рук якогось анонімного дивака, а з їхніми подавцями швидко розправлялися, багато з них потрапляли до в'язниці, що було платою за їхню довгу й небезпечну мандрівку. А згодом їх просто перестали пускати до королеви, а тим, кому вдавалося добитися через увесь світ назад до Фатегпур Сикрі, поверталися з озлобленими словами. «Королева не втрачає цноти через те, що жоден чоловік не захоче лягти у ліжко з тією холодною гадюкою», — доповідали вони, і через рік і один день любов Акбара розвіялася так само раптово і загадково, як і виникла, можливо, через заколот між його королевами, які ополчилися проти його неіснуючої коханої й погрожували припинити вдовольняти його, якщо він не перестане посилати любовні листи англійці, або через мовчанку, яка запала вже після її перших лестощів, що розбурхали почуття імператора, і підтвердила нещирість її характеру та безглуздість намагання зрозуміти чужу й непривабливу особу, тимчасом як багато коханих і жаданих жінок були у нього під боком.
Уже під кінець свого правління, коли минуло багато років з часу появи пройдисвіта Маґора дель'Амора, літній імператор з ностальгією згадав ту дивну історію з листом від королеви Англії і наказав показати його. Коли принесли і витлумачили листа, то виявилося, що багато тексту кудись зникло. А в тексті, що лишився, не було сказано про його непогрішимість чи про непогрішимість Папи Римського; також не йшлося про союз проти спільних ворогів. По суті, це було буденне прохання надати хороші торговельні умови для англійських купців із звичайними виразами поваги. Коли імператор довідався правду, то ще раз збагнув, наскільки зухвалого чарівника він зустрів давноминулого ранку після того, як йому наснилася ворона. Однак на той час знання йому вже були не потрібні; він хотів лишень нагадати собі те, чого він ніколи не забував, — чарівникові не потрібне зілля, знайомі духи, ані чарівні палички. Для чаклунства вистачає слів на срібному язику.
{6} Коли виймають меч язика
оли виймають меч язика, думав імператор, він робить глибші рани за найгостріше лезо. Якби йому були потрібні докази, він би їх легко знайшов у війні філософів, яка щодня точилася у розшитому золотом і прикрашеному дзеркалами величному Наметі Нового Поклоніння. Тут завжди панували шум і гам, галасували найкращі мислителі королівства, що безжалісно кололи один одного словами. Акбар виконав клятву, дану в день, коли порубав нахабного Рану з Куч-Нагіна; він створив дискусійну палату, де поклоніння божественному зводилося до інтелектуальної боротьби і не заборонялися жодні борецькі захвати. До Намету він привів Маґора дель'Амора, аби похвалитися своїм новим винаходом і вразити прибульця чудовою незвичайністю та прогресивністю двору Могола, а також, принагідно, показати португальським єзуїтам, що вони не єдині європейці, які мають доступ до імператорського вуха.
Присутні у наметі спиралися на килими та подушки і, сидячи обличчями один до одного, гуртувались у двох таборах — у таборі Прихильників Води і таборі Шанувальників Вина, а між ними був порожній неф з місцями для імператора та його гостя. До партії манґул входили релігійні мислителі та містики, що пили лишень воду, а от їхні опоненти з макул сповідували чисту філософію та науки й увесь день дудлили вино. Сьогодні були присутні Абул Фазл і Раджа Бірбал і, як завжди, сиділи між винолюбами. Принц Салім також був присутній на зібранні, похмуро сидів біля лідера водолюбів пуританина Бадауні, геть сухенького чоловічка, одного з тих, що, як здавалось, вже народився старим і мав відразу до старшого Абул Фазла, а натомість наражався на таку ж щиру огиду з боку опецькуватого достойника. Обзиваючи один одного, вони не добирали слів («Товстий блюдолиз!» — «Нудний терміт»), тож імператор не переставав думати, чи такий розбрат коли-небудь зможе привести до омріяної ним гармонії; свобода — це справжній шлях до єдности, а чи її невідворотним наслідком є хаос?
24
Кале