В Кирила Федотовича аж руки затремтiли, коли вiн брав папери. Вiдсунув чашечку з недопитою кавою i почав переглядати працю Чаєцького.
- Гм... так... - бубонiв, нахмурюючи брови. - Саме те, що й менi не давало спокою. - Велике об'єднання...
- Вам долити? - Вiолетта Михайлiвна торкнула кавницю.
- Нi, нi, дякую. Тут, кажу, Велике об'єднання!
- Що? - Господарка заклiпала чорними вiями.
- Вiн розробляв теорiю єдиного поля, об'єднував тi сили, на яких, власне, тримається Всесвiт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодiй... Кириловi Федотовичу пересохло в горлi, i вiн кашлянув.
- Я вам пораджу пити талу воду, - сказала Вiолетта Михайлiвна. Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тодi вiдтане, до кiмнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхiв.
Кирило Федотович хмикнув i провадив далi:
- Залишається прилучити до цiєї схеми гравiтацiю, i всi фiзичнi процеси вiд мiкросвiту до макрокосму знайдуть висвiтлення в єдинiй теорiї... - В його очах, до цього сiрих i невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенiв по-молодечому. - Велике об'єднання! Уявляєте? Та нi, це навiть уявити важко!
- До речi, тала вода корисна i для шлунково-кишкового тракту. Вiолетта Михайлiвна трохи надпила кави i надкусила печива. - Та мiй, було, не хотiв i слухати.
- Не судiть його строго, чоловiк був зайнятий зовсiм iншим, - обiзвався Кирило Федотович, не вiдриваючи очей вiд рукопису. - Завершити фундаментальну теорiю...
- Якби ви бачили, як округлилися йому очi, коли я запропонувала перейти на сироїжну дiєту. Ну, там сира морква, картопля, м'ясо...
- Тут головне: чи вiн завершив? Чи встиг поставити останню крапку?
- Або, скажiмо, безсольова дiєта. Сiль - це ж отрута для органiзму... А вiн, було, як не пiдсолить, то й не з'їсть.
Раптом Кирило Федотович болiсно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем пiд самiсiньке серце.
- Н-нi... Нема... Саме того аркуша, де вивершується формула, i нема! Прошу вас, Вiолетто Михайлiвно, подивiться там, пошукайте... Може, випадково... Сьома сторiнка.
Жiнка, знизавши плечима, неквапом пiшла до кухнi. Кирило Федотович сiпнувся вслiд, але примусив себе знову сiсти, зрештою, вiн у чужiй квартирi. Господарка повернулася з порожнiми руками.
- Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, i без цього квартира захаращена.
- А може... чернетки де-небудь?.. - з надiєю в голосi спитав гiсть.
Повнi, але вже прив'ялi губи їй скривилися:
- Та що ви, тримала б я ще якiсь чернетки!
- Ну, знаєте, як буває, - можливо, десь засунулось... - не втрачав надiї Кирило Федотович. - Подивiться ще, будь ласка.
- Не вiрите? То давайте вдвох подивимось.
Пошуки, звичайно, нiчого не дали. Вiолетта Михайлiвна чоловiкових паперiв не зберiгала, письмовий стiл уже стояв у кутку на лоджiї i був забитий старим взуттям. Жодного папiрця!
- А нащо захаращувати квартиру? - обiперлася руками в боки Вiолетта Михайлiвна. - Я люблю акуратнiсть, а всяка макулатура...
"I до рук цiєї жiнки потрапило таке наукове вiдкриття! - скрушно подумав Кирило Федотович. - Таки добре, що я не вплутався у сiмейнi тенета..."
- Якби ви знали, що це за праця, Вiолетто Михайлiвно, то так би не казали, - поглянув на її пещене обличчя. - Дуже шкода...
- А що, йому могли б i заплатити? - спитала iз затаєною тривогою.
- Заплатити? Це не те слово, Вiолетто Михайлiвно. Озолотили б! Звання академiка, Нобелiвська премiя. Ще б пак! Ця праця дала б людям такi скарби, про якi ще нiхто й не мрiяв.
- Скарби? - Ледь помiтний рум'янок виступив на її щоках. - Невже дорогоцiнне камiння? Чи золото?
- Я взагалi кажу, Вiолетто Михайлiвно, в розумiннi енергоозброєностi людства. Що там те золото чи камiння! Дрiбнички! Йдеться про океани енергiї! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер... як би вам пояснити... Уявiть собi мiст через провалля, десь у горах, ажурний такий мiст, I ось посерединi зяє пролом, немає цiлої секцiї, га?
Жiнка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той мiст iз прогалиною, глибоко зiтхнула:
- Хто ж мiг знати... Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?
- Астрофiзик.
- Ну, от i добудуйте... той мiст!
Кирило Федотович знiяковiв, зiщулився.
- Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається...
Вона лише стенула округлими плечима.
Iдучи додому, настроював себе: "А що, коли знову... на корабель науки? Адже я передчасно зiйшов, не допливши до свого порту..."
Вiдчував, як у глибинi єства виникала напруга, з'являлись дивовижнi iмпульси - як тодi, в молодостi. Сама доля дає йому ще один шанс - дерзай, оце ось твiй порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Старий? Наука не знає старостi. Лише невгамовнiсть духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага...
III.
Кирило Федотович розплющив очi, поворушився пiд ковдрою, повернув голову до вiкна i, завваживши бiлi вiдсвiти, подумав, що, мабуть, уночi випав снiг. Вставати не хотiлось, натягнув ковдру до пiдборiддя i бездумно втупився поглядом у запилену стелю. Помiтив у куточку павутину. А нехай собi... Перевiв погляд на картину, що висiла на стiнi просто перед ним,- у полi стоїть вiтряк. Дерев'яна чотирикрила конструкцiя з минулого. Його не здивувало б, якби тi крила почали обертатися... Було все байдужiсiнько. В головi порожнеча, наче там зовсiм немає тих мiльярдiв клiтин, якi здiйснюють його зв'язки зi свiтом.
- Щось ти, старий, того... розрядився, - пробурчав Кирило Федотович. Мусив би радiти, що завершив таку працю...
Але радостi не було й крихти. Пустка, порожнеча в душi. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловiк. Днi так i миготять за вiкном, наче помахи золотого крила. Не встигне вiн i оглянутись, як уже сутенiє. Онде вiн трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввiчливо, але твердо вiдмовляють. Та старий таки добивається свого - одержує дозвiл на короткочасне користування комп'ютером. До речi, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвiнки i навiть вiзити. А скiльки було невдач, зривiв, тупикiв! Але чоловiк заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту - i не щадив себе. Добре, що Вiолетта Михайлiвна частенько навiдувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсiм пiдупав. Вiолетта Михайлiвна... I без натякiв ясно: жiнка сподiвається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публiкацiю? Буде розчарована. Все наше життя зiткане iз надiй i розчарування. "А мене, мабуть, покинув мiй Генiй. Увесь час вiн стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, пiдказував, наснажував. Та ще дивовижнi, неймовiрнi мандрiвки... Це вiн переносив мене до самiсiньких витокiв Часу-Простору - у першу мiкросекунду виникнення Всесвiту, коли почався синтез хiмiчних елементiв... А тепер Генiй зник. Я самотнiй i спустошений старий чоловiк з приступами сентиментальної патетики".