Вінкінс мовчав. Говорити йому не хотілось. Стягнувши з Лікі черевики, він, не роздягаючись, упав на ліжко і за хвилину гучно захропів
Стоунс прийшов сороковим. Найочікуванішим. Саме сорокового гостя чекали з нетерпінням. Ним міг бути хто завгодно. Префектові поліції Стеферсу сьогодні минало рівно сорок, і гості, що зібралися в залі, чекали, хто ж поставить найголовнішу свічку у святковий торі іменинника.
Іменини були гучними. Гості пили невідомо вже вкотре, вихоплюючись із-за столу лише для того, щоб побажати іменинникові щастя, довгих літ життя і всіляких благ та ще потанцювати під магнітофон.
Стоунсові набридло все це, і він вийшов із зали, знайшовши в коридорі затишний куточок за колоною, поряд із вазою, в якій мінилася барвами духмяна заморська квітка. Сівши на один із стільців, що стояли там, і тримаючи в руці напівпорожній келих, Стоунс слухав гомін вечора. Він би задрімав, та до нього підійшов іменинник:
— Чого сумуєш, Томе? — запитав він, сідаючи поруч.
— У кожного з нас, префекте, є в житті супутники, бачити яких не дано нікому, окрім нас самих, — загадково відповів Стоунс і чомусь недобре посміхнувся.
Префект деякий час сидів мовчки, тримаючи в руці келих із недопитим шампанським. Йому кортіло продовжити розмову, що так цікаво почалась, однак він не міг відшукати у своїй затуманеній алкоголем пам’яті фразу чи бодай слово, яке хоча б приблизно відповідало настрою співрозмовника, йому здавалося, що все, про що він говоритиме зі Стоунсом, досить-таки освіченою людиною, давно вже відомо навіть школяреві, нецікаве, штамповане, бо він, як і всі довкола, звик говорити штампами, маючи в своєму лексиконі не надто великий запас слів.
Так і не знайшовши що сказати Томові, префект підвівся, махнув рукою і неквапом рушив до гостей, які кликали іменинника. Вже на порозі він раптом рвучко повернувся, підійшов майже впритул до Стоунса і чомусь пошепки запитав:
— А скажи, Томе, як ти вважаєш, Наполеон мав слушність чи ні?
— В чому саме? — здивовано підвів голову Стоунс, не зрозумівши напівп’яного шепоту префекта.
— Та в усьому, — Стеферс уп’явся в Стоунса маленькими єхидними очицями.
— А про це краще у Наполеона спитати, сер, — сказав Стоунс, і в куточках його м’ясистих губ промайнула не помітна для стороннього ока посмішка. Піднявши келих із шампанським, він, розтягуючи кожне слово, повільно промовив: — Я п’ю за ваше здоров’я, сер Стеферс! За здоров’я і улюблену роботу. А щодо Наполеона, то заїдьте до мене завтра десь о третій. Там і поговоримо, — сказав Том ніби між іншим і подав руку. — Дякую за прекрасний вечір.
Його рука потонула у спітнілій правиці Стеферса.
Коли Стоунс вийшов на вулицю, вже світало. Додому Том поїхав на трамваї, трохи відпочив і, прихопивши портфель із мнемокопіями, через півгодини вже був у приймальні Бенкея.
— Чи не гикалося вам сьогодні, чарівна Джуліан? — звернувся Стоунс до секретарки, кладучи на друкарську машинку шоколадку.
— Ні, Томе, — відповіла та, всміхаючись, — проходьте, шеф уже чекає на вас.
Товстий персидський килим глушив кроки. Бенкей сидів у кутку довжелезного кабінету за великим столом і давав у диктофон якісь розпорядження.
— А, Стоунс, сідай! — Бенкей відсунув убік диктофон і, натиснувши кнопку, викликав секретарку. Коли зона увійшла до кабінету, наказав: — Міс Джуліан, до мене нікого не впускайте.
— Зрозуміло.
Дівчина вийшла, а за хвилину принесла дві чашки з паруючою кавою.
— Ну як? — запитав Бенкей, коли двері за Джуліан зачинилися. — Все нормально?
— Майже… Митники були зупинили. Довелося розплачуватись…
— А плівки?
— Плівки привіз. Дві мнемокопії: фараона Тутанхамона і Наполеона
— Непогано. Клади на стіл. А окрім плівок, щось є? — поцікавився шеф.
— Ні. У мене було обмаль часу. Та ще й конкуренти ваші — Вінкінс і Лікі…
— То все дрібниці, Томе, — Бенкей обережно поставив чашку з кавою на стіл і підвівся. Підійшовши до Стоунса, поплескав його по плечу. — От якби ти прихопив ще й якісь атрибути з собою, тоді б усе було о’кей. А так даю тільки тридцять тисяч…
Бенкей обережно взяв плівки, повернувся до стіни і десь у потаєминах шпалер знайшов непомітну для стороннього ока кнопку. Поклавши плівки до велетенського — до стелі — сейфа, шеф натиснув ту саму кнопку. Двері тихо ковзнули в пазі, і стіна набула попереднього вигляду.
— Мало, шефе, — нарешті оговтавшись від такого несподіваного повороту справи, вичавив із себе Стоунс. — Ви ж обіцяли перед моєю поїздкою вдвічі більше. Я ризикував… Митникам тридцять тисяч віддав…
— Часи міняються, Томе. Тоді було одне, зараз… Більше, Томе, ні цента, — сказав як відрізав Бенкей, знову вмощуючись у крісло і беручи чашку з недопитою кавою. — А що ти попав у пазурі митників, хіба я винен? Ти вже якось сам уладнуй свої справи, я за тебе розплачуватись не збираюсь.
— Гаразд, шефе. Годі жартувати! — посміливішав Стоунс. — Ще двадцять — і розійдемось! Якщо пі, шукатиму іншого покупця.
— Будь ласка, Томе, шукай дурнів. — Бенкей, примруживши очі, не поспішаючи, почимчикував до сейфа. Діставши плівки, поклав їх перед Стоунсом. — Забирай. А машину часу залишиш на стоянці. Все. Твої подорожі в минуле на цьому закінчено. Машина часу поки що не твоя. Зрозуміло?
— А скільки вона коштує? — ніби між іншим поцікавився Стоунс, ховаючи до портфеля бобіни із мнемокопіями фараона Тутанхамона і Наполеона.
— Нащо тобі це знати? — стенув плечима Бенкей.
— Хочу купити машину часу.
— Не з твоїми, Томе, грішми, — хихикнув Бенкей і закурив сигарету. — Машина часу коштує шістдесят мільйонів…
Все складалося для Стоунса чудово. Після того як він хоч і заліз у борги, а таки купив машину часу, минуло три місяці. Лікі й Вінкінс дістали добрячого прочухана від префекта за брехливого листа, і Том продав за чималі гроші любителям гострих відчуттів мнемокопії фараона Тутанхамона і Наполеона.
Але всякому везінню колись настає кінець. Стоунс розумів це і з кожною новою, блискуче проведеною операцією з острахом думав про те, що ось-ось почнеться ця смуга невезінь.
Так і сталось.
Це була дев’ятнадцята подорож Стоунса в минуле. Він давно вже запланував її, але здійснити міг тільки тепер, після того, як порвав усі стосунки із своїм колишнім шефом.
Усе почалось якнайкраще. Стоунс давно мріяв потрапити у середньовіччя, побачити, як спалюють на вогнищі єретиків і зняти мнемокопію його святості — глави святої інквізиції.
Машина часу зупинилася, як Том і запрограмував, дев’ятнадцятого серпня 1590 року.
— Ну от, прибули! — сказав Стоунс, потираючи від задоволення руки.
Відкривши люк, він вистрибнув з машини часу, розім’яв ноги, що затекли від тригодинного сидіння за пультом машини часу, і підставив обличчя пекучому літньому сонцю. “Ні, я колись таки залишусь в минулому. Виберу собі спокійне, пристойне місце й буду там і царем, і богом”, — подумав Стоунс, озираючись навсібіч.
Залишивши машину часу у кущах глоду, хлопець швидко переодягся І невдовзі йшов вуличкою мовчазного сірого міста.
— Ні, ви не зрозуміли, ваша святість, — розпинався Стоунс. — Не по вашу душу я прийшов. Мені тільки треба зняти індивід.
Його святість єпископ з повними жаху очима стояв перед дивним незнайомцем і думав, як йому повестись у цій ситуації.
— Усього якихось півгодини… — умовляв Стоунс, схопивши єпископа за руку.
— Що-о? — ніби отямившись, раптом заволав старий. — Сатана! Служники! В кайдани його!
Стоунс прожогом вискочив з покоїв верховного інквізитора.
Надворі йшов дощ. Він лив уже давно, і на протоптаній стежці почали збиратись маленькі каламутні озерця, в яких аж кипіло від густих важких крапель. Дерева низько опустили важкі віти, здавалося, гілки ось-ось обламаються і перетнуть Стоунсу дорогу.
Стоунс біг схилом, ковзаючись на глинистій стежці, кляв усе на світі. Ніколи ще він не встрявав у таку халепу. Чув, як з кожною миттю наближається погоня, однак звернути зі стежки не було куди.