“Ці недоумки можуть і справді прикінчити мене”, — весь терпнучи від жаху, думав Стоунс.
На одному з поворотів стежки він раптом спіткнувся і впав головою на вузлувате коріння дерева.
“До машини часу мені не дістатись”, — майнуло ще в голові, і Том знепритомнів. Він уже не чув, як добігли захекані переслідувачі, як скрутили йому руки та ноги і, співаючи хвалу богові, понесли назад тією ж вузькою звивистою стежкою.
До тями Том прийшов не скоро. Насилу розплющивши очі, побачив, що довкруж нього діється якесь таїнство. Він лежав на широкому помості посеред площі. З усіх усюд на площу несли великі й малі оберемки хмизу.
Стоунс поворухнувся. Дуже боліли міцно зв’язані руки. Ніг він взагалі не відчував. Спробував підвести налиту свинцем голову. Не встиг озирнутись, як натовп, що зібрався навколо помосту, захвилювався.
До Стоунса розміреною ходою підходив худий горбоносий чоловік із запалими очима. Нахилився так близько, що хлопець почув неприємний запах з його рота, і прохрипів:
— Покайся, єретику!
— В чому? — ледве вичавив Том, кривлячись від болю.
— Ти змайстрував, безбожнику, гемонську машину. І літав у повітрі… Вступивши у змову з сатаною, ти хотів убити його святість єпископа. Свята інквізиція винесла вирок спалити тебе живцем… — Носань, зловісно посміхаючись, боляче ткнув Стоунса незапаленим смолоскипом у груди.
Потім натягнув на голову жертви ковпак блазня й махнув рукою своїм численним помічникам.
Стоунса підняли на ноги і прив’язали до ганебного стовпа. Натовп захвилювався ще дужче — от-от мало відбутись страхітливе видовище.
Гори хмизу, принесеного городянами, служники святої інквізиції за кілька хвилин звично розклали під стовпом.
Дощ не вщухав ні на хвилину. Навіть смолоскипи в руках служників інквізиції не горіли — тліли. Вітер жбурляв настогидливе дощовиння у натовп, на поміст, де сиротливо стояв Стоунс. З ковпака прохолодні краплини скочувалися за шию і неприємно лоскотали.
Носань, що говорив із Стоунсом, зіскочив з помосту, підійшов до невеличкої колоди, вмостився на неї і неспішно підняв руку.
До стовпа підбіг монах із смолоскипом і сунув його під галуззя. Хмиз засичав, рудий дим, пробиваючись крізь гілля, здійнявся вгору. Стоунс рвонувся. Мотуз увіп’явся в тіло, і Том, кашляючи від їдучого диму, мало не знепритомнів.
“Усе… От і вибрав собі теплий куточок, — з іронією подумав. — Спалять ці недолюдки мене ні за цапову душу… І не треба мені вже ні грошей, ні мнемокопій, нічого…”
Вогнище нарешті спалахнуло, кинуло велетенський омах полум’я на Стоунса і обсмалило йому брови. Том закричав від нестерпного болю. І раптом йому пригадався В’ень. Напевне, тільки він міг врятувати його, і Стоунс, зібравши останні сили, ледве розтуляючи потріскані губи, прошепотів:
— Допоможи, В’єню!
— Він диявол, диявол! — прокричав хтось із натовпу. — Сатана вселився в нього!
“Це вони мене так іменують…” — ще подумав Том і знепритомнів. Отямившись, він побачив, що лежить горілиць на м’якій, густій траві.
Поруч хтось порався. Пересилюючи біль в усьому тілі, Стоунс повернув голову на звуки і побачив молодого ставного чоловіка, що варив у прозорій посудині якусь зеленкувату рідину.
— Ти вже прокинувся, хлопче? От і добре! — проказав незнайомець, ні на мить не перестаючи помішу, вати вариво. Від нього йшли запахи тільки-но скошеної трави і полуниць. — Змастимо опіки, і за кілька хвилин ти будеш на ногах.
— Дякую за допомогу, — сказав схвильований Том, коли незнайомий, а то був В’єнь, запропонував Стоунсу свої послуги й надалі. — Як тобі вдалося так швидко дістатися мені на поміч?
— Нещодавно наші вчені сконструювали новий пристрій, завдяки якому ми можемо на деякий час вийти з паралельного виміру часу. Зрозуміло, це тільки на перший погляд здається все просто. Насправді ж… Я настроєний на біоструми твого мозку. Розумієш, ти мій своєрідний двійник. Я вже пережив те, що маєш пережити ти. Я не маю права втручатись у твоє життя і давати якісь поради, бо живу, як і ти, лише у вимірах свого часу, який зсунутий на кілька десятків років уперед.
Я багато передумав, Стоунс, після нашої зустрічі. Мені дуже хотілося знову побачитись з тобою, допомогти тобі розібратись у простій істині: не можна наживатись на чужій геніальності, навіть якщо її носії вже давно не живуть. Я відчув, що ти можеш зрозуміти це, тож і вирішив переступити заборонений рубіж, коли тебе мало не спалили на вогнищі.
Зробивши свою справу, я мав одразу ж повернутись додому, та мені довелося залишитися і вирвати тебе з лап смерті.
В’єнь вилив на траву залишки рідини, якою ще недавно змащував Стоунсу місця опіків, витер посудину і поклав у рюкзак.
— А ти, Стоунс, ніколи не задумувався, нащо тобі оті мнемокопії видатних осіб? Ти ж не історик! Для істориків їх привезуть ваші розвідники минулого.
— Мені вони так треба, як позаторішній сніг, — сказав Стоунс, махнувши рукою.
— Тим більше дивно…
— Розумієш, В’єнь, є люди, які мені добре платять за мнемокопії. Мені замовляють наприклад, щоб я привіз мнемокопії фараона Тутанхамона чи кого іншого, і я виконую їхнє доручення.
— А знаєш, нащо вони їм?
— Ніколи не цікавився цим, В’єнь, — стенувши плечима, мовив Стоунс і, аби перевести розмову на інше, проказав: — Тиша тут! Ось те заповітне місце, той куточок землі, де я лишився б і до смерті своєї. І не треба мені ні мільйонів, ні розкішної вілли над морем… Не треба нічого.
— Постривай із куточком землі. А от долею куплених у тебе мнемокопій я б, на твоєму місці, поцікавився.
— Якось не думав про це… — почав Стоунс, знову вмощуючись на м’якій траві.
— Річ у тім, — провадив далі В’єнь, — що привезені тобою мнемокопії використовуються злочинно.
— Я-ак? — Стоунс аж подався вперед.
— Дуже просто. Часто-густо задля розваги багаті нероби безцеремонно втручаються в життя людей минулого, до певної міри порушуючи тим самим хід історії: прискорюючи або уповільнюючи його…
— І як я раніше не додумався до цього, — стукнувши кулаком по траві, промовив Стоунс. — Недарма ж вони платили такі скажені гроші за мнемокопії. Розважались своєрідними живими іграшками… — Стоунс похитав головою, глибоко зітхнув. Поліз у кишеню напівобгорілої куртки по сигарету, та, роздумавши курити, зітхнув.
— Тепер, В’єнь, я знаю, що робити. — Знищу плівки з мнемокопіями, які залишились у мене, і напишу книгу про мої подорожі в минуле. Водночас прагнутиму, щоб ніхто не міг більше гратися з минулим. Я не заспокоюсь, поки на Землі лишиться хоч один любитель мнемокопій, І ти, В’єню, гадаю, допоможеш мені в цьому. Дарма що ми живемо в різних вимірах і різних світах…
— Ні, не допоможу, Стоунс, — похитав головою В’єнь. — Одне лиш знаю — ти на правильному шляху.
Сказавши це, В’єнь підійшов до своєї машини часу і за мить зник.
За вікнами була темрява. Том сидів, втупившись в одну точку, за столом, на якому лежали бобіни із записами індивідів.
“І треба ж було мені бовкнути В’єню про те, що знищу плівки! — картав себе Том. — Згодом за них я отримав би шалені гроші. Але ж ніде правди діти, В’єнь мав слушність. Що ж мені робити? Гаразд, я позбавлюся своїх плівок, однак не я один їх з минулого привозив. — Стоунс зітхнув, згріб бобіни докупи. — Хіба я з ними справлюся? Один, Томе, у полі не воїн. А що коли хтось приєднається до мене і теж зрозуміє, що робить лихо? А там, дивись, і ще, і ще… Досить тільки захотіти…
Стоунс підвівся, підійшов до вікна, прочинив. У кімнату пахнуло духмяною вранішньою прохолодою. Дощ скінчився, і на мокрому чорному тлі асфальту блищали поодинокі озерця світла від вуличних ліхтарів.
