ВИПРОБУВАННЯ
1. Залишилось дві хвилини, і прийде Рос. Я нарешті перепочину годину-другу. Після таких перипетій лише сон допоможе набратися сил. Від випитої кави і кількох порцій горіхів кола в мене дуже болить серце. Пережити таке!
Повірте на слові — я щасливчик, незважаючи на те, Що зараз у мене, мов у лихоманці, дрижать руки й ніби ватяними зробилися ноги.
Цей нелюдський крик Теда, мого колеги по службі, Ця жахлива сцена коштували мені пасма сивого волосся.
Зрозуміло, Теда вже немає. Він зник несподівано. Я бачив, як Тед розчинився у чомусь-схожому на рідкий молочний кисіль, не весь одразу, а поступово. Спочатку сірий смугастий костюм мого колеги перетворився в цю одноманітну масу, потім ноги, тулуб, руки… І ще я бачив його перекошене від болю красиве обличчя. Тед кликав на допомогу, але що я міг удіяти? Хвилясті привиди відрізали мене від нього.
Рос, мій напарник, запізнюється вже на добрих три хвилини. Ну й дам же йому чортів, коли прийде на чергування. До нових віників пам’ятатиме… Хвилясті привиди знову припхалися. Як і раніше, примушували підписати контракт. Та я не дурень. Полоснув по них напалмом. Відійшли, не на такого напали…
Берта, дружина Роса, зателефонувала, що чоловік на чергування не прийде — він, мовляв, четвертий день уже пиячить.
Все, бідна, вибачалася в трубку. А що вибачатись? Не вона ж нализалась, а він… Я знав, що переживала Берта і за Роса, та й за мене, що чергував зараз на станції — бо хто-хто, а вона, дружина старшого оператора поля Периметра, знає, який нелегкий наш хліб.
Роса б уже давно розрахували, та оператор він першокласний. Відчуває хвилястих недолюдків швидше від усіх нас. Можливо, це його й тримає…
— Вибач, Нік, за нього, дурня. Чи зможеш ти ще зміну почергувати? — спитала Берта під кінець нашої розмови, і я почув у трубку її схлипування.
Я відповів їй, щоб не хвилювалася. Шефу, ясна річ, не дзвонитиму — друзів я не продаю. Не міг же я їй сказати, що ще чотири години просидіти в кріслі головного оператора поля Периметра — рівнозначно смерті! Замучать хвилясті недолюдки.
Боже! Спочатку я вхопився за свою не за роками вже сиву голову. Мене пойняв жах. Потім, кинувши на важелі трубку, встав, підійшов до аптечки. Глибоко зітхнувши, дістав із зеленої металевої коробочки чергову порцію горіхів кола, пожував. Запив водою. Нема ради, якось спробую протягнути ще одну зміну, хоча…
Вони прийшли знову. На пульті скажено затанцювали різноколірні вогники індикаторів, і стрілки приладів дружно зметнулися до червоної позначки. Тіло одразу ж звело судомою. Зацокали зуби. О-о-о! Це ж просто нестерпно. Другу зміну підряд… А коли й Сеткінс не прийде? — уявивши таке, я злякався. — Якщо не буде мого напарника, помру. Після мене ж хоч потоп…
Я, на диво, все ще тримаюсь. Через хвилину мене замінить Сеткінс. Хронометр, мені здається, дуже повільно відбиває секунди. Одну, другу, третю… Моя рука біля блакитної кнопки пуску. Хвилясті привиди знову пішли в наступ по центру. Їх дуже багато. Дуже!!! Навіть не знаю скільки. Сотні? Тисячі? Мільйони? Не злічити. Я їх не бачу, але відчуваю, що вони зараз поряд зі станцією. Прозора стіна Периметра увігнулась і вібрує. Інколи мені здається, що це вже кінець. Та, слава творцеві, поки що все гаразд.
Сеткінса ще немає. Вже минула хвилина третьої зміни. Мене ніхто не прийшов замінити. Знову пропонують підписати контракт. Ні, таки й справді не витримаю, підпишу. Поставлю на папері кілька закарлючок, і все. Що залишається робити? Нехай наші відсувають лінію фронту на енну кількість метрів. Що, скажіть, я втрачу? Та практично нічого. Окрім цього ідіотського крісла, щоб воно провалилось! Будь проклятий той день, коли я погодився стати оператором.
Хвилясті привиди повідомили, що пришлють парламентерів. Підкинули на пульт невеликий аркуш паперу, па якому була надряпана їхня пропозиція щодо моєї капітуляції. Якщо я не погоджусь, вони, мовляв, зітруть мене і станцію на порох. А так усе буде гаразд.
Через три хвилини на чергування повинен прийти Коррі. Нехай тепер він думає, підписувати контракт чи ні?
Гм, і Коррі немає. Невже це саботаж служби Периметра? Зараз дзвонитиму шефу, хай шукають заміну. Годі чекати! Піднімаю трубку і вже від секретарки сера Баклі Марджері дізнаюся, що мою станцію відрізано.
“Оце заявочки!” — ледве встиг подумати я, як знову у трубці почувся голос Марджері:
— Зараз, містере Уотсоне, я з’єднаю вас із шефом.
— Це ти, Уотсоне? — здивовано спитав шеф, покашлюючи в трубку. — Ще живий? А я вже грішним ділом подумав, що ти… — він прицмокнув губами. — Тоді не все ще й погано, — засопів він і вже веселішим тоном повів далі: — Розумієш, пришельці пробили дірку. Словом, Нік, хвилясті знищили сусідню станцію. Ту, що на горбі, поряд із сосною… — Шеф замовк, і я чув у трубку важке, поривчасте дихання хворого на бронхіальну астму.
— То виходить, сер Баклі, Фейрокса вже немає? Він мертвий? — запитав я, коли мені набридло слухати дихання шефа в трубку.
— Так, Уотсон, твій колега наказав довго жити. Десять хвилин тому рятувальна група підібрала його тіло за стіною Периметра. А ти, Уотсон, тримайся. Розумієш, — шеф знову прокашлявся, — аби зберегти решту шістнадцять станцій, ми змушені були пожертвувати твоєю. Ти вже вибач, Уотсон, але так було треба. Інакше б усі богові душі віддали.
— Розумію, — тихо відповів я. — Отже, я вже покійник? Живий покійник?
— Все ще обійдеться, Нік. Ми молимо бога, щоб усе скінчилось добре. А ти, Нік, не журися. Може, ще пощастить, і ти сухим з води вийдеш. Ти ж усе можеш… І поки що живий? Чи не так?
Не дослухавши, я із злістю кинув телефонну трубку. Навіщо переливати з пустого в порожнє, коли мені залишилося не знаю скільки часу жити. Ясна річ, у центрі вчинили резонно. Та чому коло замкнулося саме на моїй станції? Напевне тому, що я завжди встряю в халепи… І ще шеф сказав, щоб тримався доти, доки сил стане. Добре йому так казати. Сидить собі в кріслі у тепленькому кабінеті, кока-колу попиває, керує. А мені як? Я відрізаний. Підмоги не буде…
Покину все к бісовій матері! Візьму вимкну рубильник на станції, вийду з неї, хрясну дверима й піду додому пиво пити. Ну що пришельці мені зроблять? Кинуть за грати чи у своїй лабораторії, коли вона є, досліди на мені проводитимуть або ж приречуть на голодну смерть? У ліпшому випадку одразу вб’ють, як це вони вчинили з Фейроксом.
Досить! Гуд бай, хлопчики з бази! Я йду. Головне, шановні, здоров’я. Решту можна купити за гроші. Навіть президентське крісло. А захворію, кому я буду потрібен? Відвезуть у якийсь задрипаний пансіон для хворих чи божевільних, звідки прямий шлях у домовику. Мовляв, був Нік Уотсон і немає…
Повідключав на станції все. Навіть аварійну лампочку, що під стелею ледве жевріла, і ту вимкнув. Тільки прожектор, що стежку мені до дому висвічує, залишив. Прочинив двері. Навкруги темінь — хоч в око стрель. І погрозлива тиша.
Нараз у тьмяному світлі прожектора я побачив, як щось велике, безформне поволі насувається на мене. Невизначена маса якась. Кисіль — не кисіль, туман — не туман. Потім щось виповзло з цієї маси. За ним ще і ще.
Це були хвилясті привиди. Побачивши їх, я ледве стримався, щоб не стрибнути знову в станцію. Серце моє зайшлося, душа одразу ж у п’яти…
Вилізло їх чимало. Скільки — не лічив. Не до того було. Всі гуртом неспішно рушили вперед. Потім зупинились метрів за шість від мене. Стоять, ніби вкопані, тільки тулуби їхні вихиляси справляють. І дивляться, як я замок на двері станції чіпляю. П оком не кліпнуть.
Замок заїло. Ключ не повертається. Ну й грець із ним! Кому ця станція тепер потрібна? Начальству моєму? Гм, нехай саме почергує! Периметр прорвано. Станція за зоною. Ніхто сюди не поткнеться. Хіба що пришельці…
Ні, вони не динозаври й не павуки, хоча й на людей не дуже схожі. Чи, може, я в темряві не розгледів добре. Лише очі великі хворобливо блищали. Булькаті вони. І коливаються без кінця. Воістину хвилясті привиди…