У вікно станції зазирає розбишакуватий сонячний зайчик. Все так тихо, мирно, і мені вже здається, що нічого не було: жахів, приходу на станцію Дженні, та й не переходив я Периметра, не зустрічався з Тедом… Просто все це мені приверзлося.
— Нік! — різко розчиняються двері, і в приміщення влітає Тед. Розгублений, переляканий до нестями. — Вони гналися за мною, я ледве втік! — Тед ніяк не може відсапатись.
— Хто це вони? — спитав я, дивлячись на повне болю і страждань обличчя Теда.
— Швидше… Двері… — Теда тіпало, мов у лихоманці.
— Послухай, — я підхопився з крісла і зачинив двері на внутрішній замок. — Може, тобі все це здалося?
— Зда-ло-ся? — Тед рвучко закотив рукав і показав мені дві рвані рани в себе на руці. Щоправда, крові не було, а рани буквально на очах затягувалися рожевою шкірою.
— Болить? Сильно? — поцікавився я.
— Н-ні. Вже ні. Т-тільки по-поколює… — затинаючись, сказав Тед, з подивом роздивляючись свою руку, на якій від недавніх ран практично не лишилось і сліду. — Але б-біль б-був страшенний.
— А раніше в тебе що з цією рукою було? — поцікавився я. — Може, хтось так лікував її?
— Нічого собі лікування, — знову неспішно мовив Тед, легко згинаючи й розгинаючи пальці. — А взагалі-то, було. І переломи, і травми… Два пальці майже не рухались…
— А зараз? — перебив я, піднявши на нього очі. — Гм, згинаються.
— От бачиш, лікували…
— Гори воно вогнем таке лікування. Як терпіти такий біль, краще з болячками ходити.
— А які вони з себе, ті, що за тобою гналися? — запитав я в Теда, який повільно підвівся з дивана, взяв сифон і знову важко сів.
— Які? — усміхнувся Тед. — У тім-то й річ, що вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Хіба що дуже вродливі. їх було п’ятеро — чотири юнаки і одна дівчина. Вона, до речі, видалась мені прекраснішою від Нефертіті. Віриш?
— Чому ні, звичайно, — переконливо промовив я. Мені самому закортіло побачити і цих незнайомців-красенів, що вилікували Тедову руку, і ту, котра прекрасніша за Нефертіті…
Станцію кидало, мов шкаралупу волоського горіха. Від чергового кидка я ледве не випав з крісла. Тед лежав на підлозі, незручно підігнувши під себе здорову руку, і мені на мить здалося, що він… помер. Якби не його нерівне дихання, я б вирішив, що Тед і справді покійник.
Що робилось із станцією, я не знав. Та якби й знав, навряд чи міг би чимось зарадити. Ледве підтягнувши напівпритомного Теда до дивана, я абияк кинув хлопця на поролонові подушки, і, закріпивши на його широких плечах паски безпеки, навкарачки підповз до дверей, і визирнув надвір.
Багатотонна станція, напхана не однією сотнею приладів, котилась, немов колобок, підскакуючи на ямах і рівчаках, туди, де заходило сонце. її легко штовхав уперед величезний шестиногий жук, спина якого відливала мертвизною металу.
Я оторопів. Куди ж він суне нас?
Зрозуміло, відповіді на своє запитання я не отримав.
Жук, не поспішаючи, ритмічно переставляв свої товстелезні механічні лапи-маніпулятори, які майже на півметра вгрузали у м’який ґрунт. Позаду станції лишалася зрита чорна смуга землі, і мені жаль було витоптаних, понівечених і взагалі вирваних з корінням ромашок, які трохи далі так само привітно, заклично махали своїми ніжними жовто-білими головками.
Рух нашої станції, який розпочався кілька годин тому, нарешті припинився, і вона, наче сліпий, що спіткнувся об несподівану перепону, зупинилась. Механічне чудовисько оббігло її, випустивши нарешті зі своїх чіпких лапищ, і зникло в овальній ніші, яку невідомо хто вирубав у скелі.
Я хотів був привести до тями Теда, коли раптом почув, як хтось тихенько пошкрябав у двері станції, що були тепер наді мною. Минула хвилина, і двері, оббиті зсередини свинцевими пластинами і знадвору жаростійким металом, відчинилися легко й тихо, неначе до цього не були зачинені на внутрішній замок. Хтось нагорі, мабуть, маючи неабияку силу, відігнув засув і відчинив багатопудові двері.
Я з острахом визирнув у прямокутний просвіт, але в ньому було видно тільки білі пухнасті хмари, що пливли небом.
Зіскочивши з крісла, я підбіг до Теда, який тепер уже мирно сопів на дивані. Ледве розбудивши його, я мовчки показав на двері.
— Ну? — сонно спитав він.
— Вони їх відчинили…
— Ото й тільки? — Він солодко позіхнув і потягнувся. — А я гадав… — Тед заплющив очі і знову ліг. — Дай людині хоч раз виспатись. — Та не встигла його голова торкнутись зім’ятої подушки, як він рвучко підхопився. — Що скоїлось, Нік?
— Не знаю. Нашу станцію кілька годин котив кудись механічний скарабей.
— Який ще скарабей? — Тед підняв на мене стривожені очі.
— Думаєш, я знаю? — стенувши плечима, стиха мовив я.
Тед, мовчки кусаючи верхню губу, переводив погляд то на відчинені двері, то на мене. Так тривало хвилини три-чотири. Потім Тед, схрестивши руки на грудях, підійшов ближче до дверей, подивився на мене і вперше усміхнувся.
— Ну що ж, коли нам відчинили, то треба з’явитись на світ божий, — розсудливо мовив він. — Тільки незручно. Доведеться драбинку робити. І тоді…
Тед не доказав. Щось грюкнуло об металеву обшивку дверей, і він ледве встиг відскочити від ніжок мініатюрної драбини, яка немов з повітря спустилась у черево станції.
— Ось тобі й маєш, — прицмокнув язиком Тед. — Як у казці! — Підійшовши до металевої драбини, ажурні ніжки якої чіпко вгрузли в килимок, він неспішно став на перший щабель. — Давай за мною, Нік. — Тед визирнув назовні. — Нікого нема. Тільки печера якась метрів за двадцять-тридцять, а так усе спок…
Тед не встиг договорити, його довгі ноги майнули в мене перед очима, і хлопець зник.
— З мене досить, — пробурмотів я, коли трохи заспокоївся. Драбинка кликала мене. Вона та ще блакить неба.
Я вже був підійшов до неї, але далі побоявся ступити хоча б один крок.
Я ніколи не був боягузом, але зараз мені було страшно. Так, як і тоді, коли на станцію нападали хвилясті привиди. І все-таки я відважився. Прихопив з собою пістолет і потихеньку, міцно тримаючись за драбинку, поліз угору.
— Нік! — внизу мене тихо покликала… Дженні.
Вона стояла біля драбинки і, тримаючись за поручень, дивилась на мене знизу вгору. її ніздрі судорожно здригались, вона важко й часто дихала, як після тривалого швидкого бігу. Її довге золотисте волосся розкуйовдилось, на щоках вигравав хворобливий рум’янець…
— Іди сюди, Нік. Ти забув взути свої черевики. Куди ж ти босий? Ноги об траву поколеш, пальці об каміння до крові розіб’єш…
Я перевів погляд на ноги: і справді босий.
— Чому ти тут? — спитав я.
— Як це чому? Хіба ти не знаєш, що це все завдяки кветам.
— Які ще квети? — здивувався я.
— Вони такі красиві, Нік. Красиві й ніжні. Вони лікували мене. Лікували і зрозуміли, що я хочу зустрітися з тобою. Я дуже просила їх про це. Я сказала, Нік, що ти сильний, що зможеш пережити все, збагнути…
— І тобі було боляче, коли лікували? — перебив я її, дійшовши висновку, що ці ж самі квети, напевне, лікували й Теда.
— Спочатку дуже боляче було, Нік, а потім… Це коли вони всі отруйні речовини виганяли з мого організму… Всі болячки… Квети можуть коли не все, то принаймні багато… Вони знайшли золотий ключик до сенсу життя… — Дженні говорила швидко, ковтаючи закінчення слів, а часом і цілі слова, перескакуючи з одного на інше, наче лячно їй було, що не встигне все переповісти.
За час подружнього життя я звик до її скоромовки. Колись навіть намагався перекривити її, та з цього нічого не вийшло. Я збився вже на третьому слові. Тоді Дженні сміялась і казала, що пародист із мене кепський.
— Квети, Нік, добрі, — вела далі Дженні, — вони прийшли саме в той момент, коли в мене настала клінічна смерть. Взяли клітинку мого гіпоталамуса і вже по ній змоделювали все інше. — Дженні чомусь із острахом подивилась у мої очі.