Нарешті він зупинився, прочинив масивні двері, з яких хлюпнуло в очі яскраве світло, і звернувся до нас
— Все. Прийшли. Віднині ви будете експериментаторами.
Останнє речення ми, ясна річ, не зрозуміли, бо не знали, що означає бути експериментаторами. Та й де дитині, яка тільки-но навчилася читати і так-сяк писати, знати про такі речі.
Мов каченята за качкою, ми ввійшли слідом за старшим у велику світлу кімнату, до дверей якої відразу ж підбіг опецькуватий чоловік з рудою бородою. Він, як і наш учитель сер Річард, виструнчився перед старим
— Вони будуть експериментаторами, — різко кинув дідуган і, навіть не глянувши на нас, вийшов з кімнати
Бородань, полегшено зітхнувши, усміхнувся, підійшов ближче й поплескав мене по щоці.
— Давайте познайомимось, дітки, — приязно сказав він, і ми, напевно, підсвідомо зразу відчули, що в цього рудого бороданя по-батьківському щире, добре серце. — Мене звати сер Кліффорд. А вас як? Ну ось, наприклад, тебе? — Бородань обняв мого товариша.
— Двісті дванадцятий, — завчено випалив Джів.
Сер Кліффорд нічого не сказав, але я угледів, як теплі карі очі його враз посуворішали.
— Ім’я у тебе є?
— Так точно. Двісті дванадцятий, — знову відрапортував Джів, навіть не кліпнувши оком.
— А мама як називала?
— У мене мами не було, — відповів Джів, стукнувши підборами маленьких черевиків.
Сер Кліффорд зітхнув і звернувся до мене:
— Ти теж не знаєш, як тебе звати?
— Стів, — затинаючись, відповів я.
— Ну от і чудово, — подобрішав сер Кліффорд і, провівши рукою по своїй рудій бороді, ніби знімаючи з неї павутиння, притиснув мою голову до картатої сорочки, яка щільно облягала його кругле черевце. — Таки ще не забув!
Через годину ми, перебиваючи один одного, вже весело розповідали серу Кліффорду про себе, про свої радощі, жалі й печалі.
Сер Кліффорд став для нас не тільки вчителем, з яким можна було поділитися найпотаємнішим. Він став для нас і другим батьком.
Однак тривало це недовго. Скоро його забрали від пас і посадили за грати. Про це ми дізнались лише через чотирнадцять років, коли нас посвятили в експериментатори. Тоді ми узнали і ще про одне. Виявляється, Кура — нашого шефа, вислали із Землі за злочини, які він вчинив на нашій рідній планеті: створив смертельно небезпечний для всього живого вірус і збирався використати його. Людство було на грані катастрофи. Зовсім випадково про це довідались науковці. Був суд, і Вища Комісія вирішила вислати Кура на Супутник.
Так, шеф більше не прилетить на Землю. Він помер для неї одразу ж після того, як востаннє перед ним зачинилися люки вантажного корабля, що віз обладнання для щойно організованого в космосі дослідницького інституту, який ми називаємо Супутником. Це сталося понад двадцять років тому…
І відтоді він живе тут, керує велетенським інститутом…
Не знаю, можливо, саме тому він такий суворий з нами, працівниками численних лабораторій Супутника. А я зараз на роздоріжжі.
Доповісти про те, що сьогодні не виконаю його розпоряджень, я не міг — не варто перечити шефові. Цю закономірність я давно засвоїв, але виконати все те, що велів мені шеф, справді було не під силу.
Не тому, що сьогодні я мушу після чергового експерименту прибути о п’ятнадцятій нуль-нуль у Центр, і не тому, що настрій у мене був поганенький — зіпсували ще зранку, підсунувши цей клятий експеримент, а скоріше тому, що саме цього дня, двадцять дев’ятого листопада, я вперше міг вести мову про поїздку на батьківщину, де не був майже з дня свого народження. Саме сьогодні я мав право нагадати про це навіть шефові — бездушному дідугану, у якого, здавалося, не лишилося нічого людського: йому тільки принось виконану у стислі строки роботу, а чи маєш ти від цього задоволення, чи ні, байдуже. Зате систему нагляду за всіма нами, експериментаторами, на Супутнику було відпрацьовано бездоганно. Скрізь, де тільки можна було, вмонтували, вклеїли, вклали підслухувальні пристрої, їх я знаходив навіть у звичайних сталевих шурупах і болтах.
Ми знаходили їх і псували, та натомість невідомо хто й коли кріпив нові, ще мініатюрніші, непомітніші.
Що ж його робити? Не встигну я впоратись із цим клятим завданням до п’ятнадцятої години, хоч лусни… 1 тоді про відпустку годі й говорити, ще п’ять років доведеться тут сидіти.
А може, підсунути стрічку попереднього експерименту? Ні, розгадають під час перевірки. Не таке вже начальство дурне, як здається на перший погляд. Чи спробувати змінити на цій стрічці кілька сплесків відродження матерії? Треба ж знайти якийсь вихід зі становища… Ет, чи пан, чи пропав!.. Підклею шматки стрічки, що лишилася від попереднього експерименту. Підклею і перепишу заново. Ніхто не повинен здогадатися… Але ж це я обдурю… Хіба можна так? А чому б і ні? Невже мене тут ні разу не обдурювали своїми багатозначними обіцянками? Я ж хочу додому. Мрія дитинства, нарешті, може здійснитись…
Мене привезли на Супутник ще чотирирічною дитиною. Батьків майже не пам’ятаю. Разом зі мною на Супутник привезли і Джіва, Джейка та ще шістдесят дітей. Ми навіть не знаємо, де саме на Землі, на якому континенті ми народилися. Пообіцяли, що коли ми відлітатимемо на Землю у відпустку, нам видадуть спеціальні картки, де буде написано, в якій країні ми народились, коли й за яких обставин нас вивезено на Супутник, хто наші батьки, де живуть…
Вперше, зізнаюся, мені закортіло на Землю ще в п’ять років, коли няня розповіла нам, дітям, про неї і показала кольоровий відеофільм. Не раз потім мені ввижалися казковий сосновий гай, блакить неба, звивиста річечка… І ось відтоді кожного дня, кожної години я мріяв побувати на батьківщині…
Все, вирішено!.. Обдурю. Підклею рештки попереднього експерименту і ще дещо з архіву. Про нього, напевне, вже забули… Три роки порпаюся в тому архіві тільки я та ще кілька експериментаторів, моїх товаришів. І жодного разу я не бачив там пі шефа, ні його безпосередніх помічників.
Ну, а коли шеф дізнається про мій вчинок, уже буде пізно. Поки вони там допетрають, що й до чого, то. Мені тільки б вирватися з цього мерзенного місця…
Низенький, охайно одягнений дідуган у чорному піджаку прискіпливо дивився, як на чистій сторінці впевнено лягали рядки цифр, розмежовуючи текст.
— Тут щось не те, — промовив Кур упівголоса, і враз на його старому, зораному темними, глибокими зморшками обличчі заграла по-дитячому наївна, радісна усмішка.
— Шефе, а цей хлопець далеко піде. Вже па другій стадії здогадався. Пам’ятаєте сорок восьмого?..
— Це той, що здогадався на четвертій стадії?
— Еге ж. На жаль, наші тоді перестарались і випадково вбили його.
— Ні, — посміхнувся Кур. — Це ми спеціально зробили, щоб сховати кінці у воду.
— Гм, нарешті ви, шефе, зізналися. Через п’ять років після смерті сорок восьмого…
— Що ці п’ять років, Зроде, порівняно з вічністю?
— Нічого, шефе, але…
— Ніяких але… — Кур замовк, ніби роздумуючи, а потім озвався знову, неспішно говорив далі, наче сам до себе. — Вічність… І раптом пожвавішав, — Вічність! Ось чого так не вистачає нам, мені, всім… Коли ж усе-таки я зможу сказати, ні, вигукнути всім, Землі, Всесвіту: “Я БЕЗСМЕРТНИЙ!” Коли? “Я БЕЗ-СМЕРТ-НИЙ!” Саме я, а не хтось інший!..
Нарешті Зрод насмілився перебити шефа:
— То що робити з шістдесят дев’ятим? Теж знищимо? А все-таки який молодець! На другій стадії здогадався! Він же підклеїв стрічку експерименту, проведеного ще в 1976 році Хантом у австралійському науково-дослідному центрі числової метеорології в Мельбурні.
— Ні, цього притримаємо. — Кур кашлянув. — Хай погуляє. Цікаво, що він далі втне? І не забудь про преміальні! Віддай повністю!
— Віддам, не хвилюйтесь… — Зрод вклонився і вийшов з кабінету шефа, щільно причинивши за собою масивні чорні двері.
“Нарешті мені дали тримісячну відпустку. Як я їх, га?!! Ще й преміальні одержав за добре виконану роботу. Сьогодні рейсовою ракетою відлітаю на батьківщину. Більше вони мене не побачать! За три місяці можна знайти якийсь тихий куточок…”