— А Христина ж як? — запитав Ярема, і його чисті блакитні очі наповнилися слізьми. — Що з нею сталося?
— Повісилась Христинка… — ледь чутно прошепотів Гнат. — На своїх косах… Пани хотіли з неї…
Гнат не домовив, бо до куреня зайшов низькорослий, але досить-таки гордовитий на вигляд козак. Тримався звисока: груди випнуті, шапка, оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сиділа там бозна-як. і намугикував він щось молодецьке, тримаючи одну руку на боці, там, де стан перехоплював червоний пояс. На поясі висіла шабля, з другого боку за пояс були заткнуті аж три пістолі, а біля них висіли три лядунки з порохом, далі стирчав ріг з мідним ланцюжком, якісь торбиночки, вузлики…
«Іч, кирпу як дере, — подумав Гнат, спостерігаючи, як незнайомець гордо простує до них. — Видно, вдатний та славний козак».
Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната і запитав у Яреми:
— Що за молодик?
— А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його німчура хотіла втопити, а ми порятували.
— Сулима завжди того-небудь рятує, — сказав хвальковитий осавул, і не зрозуміло було, хвалить він Сулиму чи гудить.
— Тим і живе, — відповів на те Ярема.
— Ну, козакуй, козакуй, — бадьоро мовив осавул, не дивлячись на Гната.
— Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом. — і до Яреми: — А де ж це пан отаман?
— В пана кошового.
— Мізкують, як ліпше на фортецю напасти? — поспитав осавул. — Треба, треба викурювати ляхів.
— Військова рада вирішить, як з Кодаком бути, — відповів Ярема.
— Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите, — осавул це сказав таким тоном, що Гнатові аж ніяково зробилося. Відчув, що і Ярема має таке відчуття, тому не хоче підтримувати розмову. — Як там, хлопці, Кодацька фортеця? — бадьоро запитав осавул і, підсівши до Яреми, спробував було зазирнути йому в очі, але той, відвернувшись, неохоче буркнув:
— Стоїть…
— Невдовзі впаде! — поплескав осавул Ярему по плечу. — Ми її хутко звалимо Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми її, голубку, раз — і набік. Ми такі! — Осавул підсунувся ближче до Яреми, і очі його, хвилину тому хвальковиті і самовпевнені, забігали й зробилися благальними. — Слухай, молодику, а злота у фортеці достобіса? Тільки хвостом не виляй, а по-чесному ріж. Багацько, га?
— Не знаю, — Ярема стенув плечима.
— Не бреши, — ошкірився осавул — Як це джура отамана не знає? Ха! Коли всі козаки відають, що в Кодацькій фортеці аж три діжки злота стоїть. Ось тому отаман і замислив похід до Кодака.
— Ви, пане осавуле, не наговорюйте! — Ярема обурено схопився. — Батько за злото не воює!
— Дай Боже, дай Боже, — іронічно протяг осавул. — А три бочки у фортеці стоять. Чули ми, чули…
— Від дурних чули! — зухвало крикнув Ярема.
— А ти не кородися! — осавул схопився і враз надувся. — Ще губа в тебе боса, вусів не маєш, а вже хвоста перед старшиною задираєш? і чому тебе тільки отаман вчить?
— Вчить воювати не за злото, а за народ свій.
— Ого! — вигукнув осавул. — Слова гарні, та ще ніжка трясця в світі не відмовлялася від злота.
— Трясця не відмовиться, — вихопилось в Гната. — інша річ людина.
— А ти не лізь, коли не твоє мелеться! — осадив його осавул. — Перший день на Січі, а вже старшині в рота стрибаєш? Карати вас треба за непослух, і добряче. Багато вас таких ландів-обдертусів розвелося, що ні в тин ні в ворота. Тільки й тямите перебаранчувать старшину, Богом вам поставлену.
— Та вже якось поділимо три бочки злота! — визивно кинув Ярема.
Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, і швидко вийшов з куреня.
– Іч, як йому замуляло! — засміявся Ярема.
— Хто він за їден?
— А-а, — махнув Ярема рукою, — осавул Кирпа. До бою маклуватий, а до злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить із собою своє добро. Нікому не вірить, мабуть, 1 самому собі Каламутить тільки воду на Січі. Сам жаднюга і всіх на свій аршин міряє. А золото — так і сонний бачить. Ласогубий, хоч і лемехуватий.
— В кожного своя мрія, — додав Гнат.
Зненацька на майдані залунали позивні звуки.
— Литаври! — звівся рвучко Ярема. — Біжімо!