— А тоді що? — крикнув Козир.
— А тоді прорвемо облогу і вирвемося на волості!
— Дідька лисого ми прорвемо облогу} — вигукнув сотник Ворожбит. — Пани міцно нас затиснули.
— Як буде серед нас мир і злагода, то не візьмуть нас пани! — твердо мовив Гуня. — А коли чвари та роздари поміж нами спалахнуть, коли брат з братом на прю стане — не чекайте тоді воли Пани тільки й ждуть, об» хтось свій між нами клинці вбивав.
— Це камінець у мій город? — почервонів Козир.
— Не спіши, пане старшино, бо нагадаю тобі примовку про злодія, у якого шайка горить, — насмішкувато мовив Гуня. — Козаки засміялися, Козир, насунувши на лоба соболеву шапку, шмигнув у гурт своїх прибічників.
— Сьогодні зробимо вилазку, — сказав Гуня насамкінець. — Я сам вас поведу.
Але відчув, що не всі козаки й тим паче старшини підтримують його… «Звідси й почнеться наша поразка», — подумав з гіркотою.
Вночі, коли польський табір оповила тиша й пітьма, козаки один за одним переповзали через гребінь валу, аби пхніх постатей не було видно на тлі неба, і зникала в пітьмі. На польському валу маячила варта. Гуня шепотом велів козакам залягти, а вперед послав «в'юнів». Ті нечутно зникли, невдовзі почувся глухий шум і падіння тіл. Вартівники зникли з валу. Блиснув крихітний вогник.
— Вперед, козаки! — звівся Гуня.
Козаки хутко вихопилися на польський вал, зсунулись і опинилися біля першої лінії шанців. У ворожому таборі, як і перше, було тихо, лише на далекому обрії миготіли, спалахуючи, блискавиці.
Гуня стрибнув прямо в шанець і віч-на-віч стрівся з переляканим жовніром, що лупив заспані очі й бойкотів:
— Цо то є, проше пана?.. Цо то…
— То є твоя смерть! — Гуня шаблею пришпилив жовніра до стінки шанця. — Спати треба поменше, коли зібрався з козаками воювати!
Увірвавшись в першу лінію шанців, козаки беззвучно кололи жовнірів, сікли їх шаблями, і по якійсь хвилі перша лінія польської оборони була спустошена… Та ледве заскочили в другу лінію і почали штрикати жовнірів, як тиша на цьому й скінчилася. Зненацька хтось закричав не своїм голосом, загриміли постріли і зайшовся сполошеним бемканням сигнальний дзвін. В польському таборі зчинився шарварок. Пальба й крики сполошили ніч, табір загудів, як величезне гніздо потривожених ос.
Першими на козаків напали німецькі піхотинці, зав'язалась січа. Гуня з розгону увірвався в колотнечу і сік німецьких піхотинців, як капусту. Шабля-дамаска тільки свистіла в його жилавій міцній руці. Закусивши кінець вуса, Гуня зліва й справа наносив смертельні удари. Шаблю тримав ледь навскіс, під певним кутом, щоб не вибило її з рук при ударі. Різкий, рвучкий удар — і шабля з тупим свистом м'яко входила в тіло ворога, трощила кості та хрящі, і ворог, розрубаний навпіл, беззвучно(валився під ноги…
Та ось на поміч німецьким піхотинцям, половина яких уже була зрубана, кинулись жовніри, з боків напали кварцяні хоругви, забрязкотіли панцерники — гусари…
— Братчики, відходимо! — крикнув Гуня. — Дали чосу панам — на сьогодні досить!
Коли Гуня повернувся з козаками в свій табір, першим його стрів старшина Козир.
— Вкусив, пане гетьмане, ляшків? — єхидно запитав старшина. — Чи, може, їхню оборону прорвав?
— Батогом обуха не переб'єш, — загомоніла біля Козиря старшина. — Як лобом у мур трахкатись з надією дірку пробити, то ліпше прийняти панські умови.
Гуня зрозумів, що серед старшин назрівають чвари.
Розізлившись за нічний напад, Микола Потоцький ні світ ні зоря кинув на повстанців свою кінноту. Сам з горба спостерігав за панцерниками. Вершники вишикувались в довгий ряд, взяли списи напереваги. Польний гетьман замилувався гусарами. Славні вояки, один в один! Що не вершник — то ясновельможний дворянин, то шляхтич, кінь під ним турецький, за велике злото куплений, ціни не має. Кожен дворянин має щонайменше п'ять коней в запасі та десяток слуг… А як вони в сідлах тримаються! Гордо, велично. На довгих списах двоколірні значки тріпочуть на вітрі, підбадьорюючи воїнство. Гусари закуті в кіраси, наручники, поножі, на голові — шоломи з пір'ям. Під правою рукою довгий та широкий меч (ним зручно приколювати пораненого ворога), під лівою — шабля і палаш. А ще бойові сокири з довгим руків'ям. Хоч кому голову розтрощать! Сила! Міць! Краса і гордість шляхетського війська! Вперед!.. З гиком і свистом понеслася важка панцерна кіннота на табір повстанців, і чути, як двигтіла земля під копитами сотень і сотень коней.