Ледве заспівав кобзар, як козаки, зголоднівши за піснею, дружно підхопили, і злетіла над табором тисячоголоса пісня про козака, котрий від могили до могили соколом линув і обіцявся розказати «батькам нашим всю тяженну недолю».
Дружно співали козаки, оточені ворогом, і вкраїнська пісня наповнювала їхні серця звитягою, як криницю джерело з живлющою водою, …Потоцький, вчувши пісню в козацькому таборі, велів негайно кинути жовнірів на приступ.
— Щоб навіки заціпило тим співакам!
Але повстанці, підпустивши ворога до валу, висипали з таким завзяттям навстріч і з такою люттю запрацювали шаблями, що жовніри кинулись тікати. Разом з козаками бився і кобзар Самійло Голосистий. З шаблею в одній руці та кобзою в другій він мчав у першій лаві, женучи ворога, і його винесло аж на польський вал. Зняв він із списа голову свого побратима і впав, поцілений кулею в груди…
Кінчався липень. Другий місяць переважаючі сили ворогів не могли здолати повстанський табір. Полки вже почали втрачати надію на вікторію. Все покладали на важкі облогові гармати. Шляхта їх стріла криками «Віват!».
— Але ж і закукурікають тепер хлопи!
— Ха-ха! Після таких гармат, проше пана, і робити тут вже ніц!
— Віват!.. Віват!..
Радий був і Микола Потоцький, адже на облогові гармати він покладав великі надії. Якщо не останні.
«Коли вже й вони не викурять повстанців, то я вже тоді не відаю, що робити», — думав польний гетьман.
Аби не тратити зайвого часу, велів спішно спорудити попереду табору високий редут, поверх нього блокгауз — земляне укріплення з бійницями… З високого редуту козацький табір було видно як на долоні. Стріляй не цілячись. Польний гетьман з нетерпінням очікував, доки жовніри впораються із земляними роботами.
Відразу ж, коли гармати встановили, дав команду:
— Залп!!
Гахнули потужні гармати, і здавалось, що земля репнула навпіл.
— Але ж б'є!.. Але ж б'є!.. — галасувала оглушена шляхта. — Аж до самого Києва чути, як ми лотрам чосу даємо!
Га-а-ах!!!
У козацькому таборі тут і там виростали величезні кущі піднятої вгору землі. Великі ядра шматували повстанців.
— Ховайтеся в шанцях! — кричав охриплий Гуня, носячись по табору. — Лізьте у схови, у всі зашкалубини! Дозорці — на вал! Решта по норах! Не втрачайте дарма голів!
Козаки поховалися. Лише на валах лежали чатники, аби жовніри під гул гармат не увірвалися в табір. Та, незважаючи на шанці й схови, повстанців лягло чимало. Табір був засипаний землею, що повільно осідала після обстрілу.
Гармати зрештою вмовкли.
Почувся пронизливий стогін, що переростав у дикий зойк, і зі схову, блідий та переляканий, виліз старшина Козир з розпанаханою киреєю і закричав не своїм голосом:
— Братчики! Товаришочки! Гинемо!
Він бігав по табору і вив:
— А-а, а-а…
– І не заціпить йому! — озвався хтось з козаків. — Як вовк, завив. На війні іноді й стріляють.
— Але ми загинемо! — почувся інший голос. — Облогові гармати змісять нас із землею.
— Товаришочки! Братчики! — волав Козир. — Чого ж ви стоїте? Як той віл, обуха чекаєте? Ми пропали! Рятуйтеся! Гуня веде нас на вірну смерть. Ніхто з нас не вибереться живим… А-а-а…
— Бажаємо іншого гетьмана! — вигукнув сотник Ворожбит. — Не хочемо задарма гинути.
— Воно-то так, — гомоніли козаки. — Але ж Гуня не заради своєї вигоди б'ється з ляхами.
– І лядські гармати стріляють не тільки по нас, а й по ньому.
— Спробуємо вчинити так, аби вони по нас більше не стріляли, — мовив, підходячи, Гуня. — Хто сміливий, хто не боїться опряги[13] і не хоче ляшкам в ноги кланяться — за мною!
Це була остання спроба Дмитра Гуні.
В ніч на двадцять друге липня гетьман відрядив кількох «в'юнів» у польський табір. Ті спритно заповзли в шанці і схопили там жовніра — дозорця. Ним виявився один з українських селян, насильно забраних у військо Потоцького.
— От спасибі вам, пани козаки, що взяли мене. Давно рихтувався до вас перебігти, бо не лях я, а українець, та духу бракувало. Боявся, шо ляшки мені в спину пальнуть. А з вами ладен хоч куди йти.
— Ти нам скажи, як до облогових гармат проникнути?