— О, то є нелегка справа, — почухався жовнір. — На чатах біля редуту найпильніша варта. Без таємного слова й близько не пустять.
— Таємне слово? — перепитали «в'юни». — А яке воно? Ти знаєш?
— Знаю. «Вісла» те слово.
— Тоді гайда до гетьмана!
«В'юни» хутко повернулися в табір.
— Пане гетьмане! Ось жовніра привели. З наших він. Каже, що таємне слово біля редуту — «Вісла».
За валом біля гетьмана уже лежав загін, готовий до нападу.
— «Вісла»? — перепитав Гуня. — Ну що ж… Хай буде «Вісла». Вперед!
…Козаки з двох боків почали підповзати до редуту, біля якого маячіла варта. Потім залягли, а десяток козаків піднялися на повний зріст.
— Стій! Хто? — миттю закричали дозорці.
— Свої, чого кричиш! — відповів Гуня. — Реєстровці ми.
— Пароль! — зажадали дозорці.
— Вісла!
— Проходь!
Козаки, порівнявшись з редутом, блискавично зім'яли варту, і увесь загін безшумно проник до редуту.
— Скидайте гармати! — подав команду Гуня.
Козаки обліпили гармати, як жуки, силкуючись витягти їх з укріплення і скинути з редуту. Але вони були надзвичайно важкі. Як козаки не бралися, гармати ні з місця. Тоді, щоб не розпорошувати сил, козаки обступили одну гармату, з трудом висмикнули її з гнізда, перекинули й турнули вниз. Падаючи, гармата здійняла такий гуркіт, що в одну мить схопився на ноги увесь табір… Гуня скреготнув зубами.
— Ех, пороху сюди!.. Дві бочки пороху — і редут злетів би вгору!
У таборі вже зчинилася стрілянина, поляки, на ходу ведучи вогонь, посунули до редуту. Скинути решту важких гармат вже не було коли, і козаки мусили відійти у свій табір, попутно прихопивши кілька малих гармат та прорідивши жовнірів у шанцях. Поляки так були нажахані нічним нападом, що до самого ранку простояли з рушницями в руках.
…Ледве Гуня спустився з валу, як старшина Козир зловтішно протягнув:
— А що?.. Вкусив ляшків? Не я казав, що з цієї затії нічого не вийде?!
— Стукніть того крикуна в тім'я! — обурився хтось з козаків. — Горлопанити він тямить, а сам з-за валу й носа не виткне!
Але старшина заступилася за Козиря.
— Стукнути не штука. Ви ліпше послухайте, що він радить.
— Я ж про вас, козаки, піклуюся! — надривав горло Козир. — Про шиї ваші і голови. Хіба ви сліпці? Хіба не бачите, що ми на краю прірви? Крім загибелі, нас нічого не чекає. З таким упертим гетьманом ми всі опинимося на тім світі. Він сам гине і нас в домовину тягне. Пропоную негайно відрядити делегацію до Потоцького.
— Правильно! — загуділа старшина. — Воліємо переговори!
— Ну й цілуйте ляхів у сідниці! — кричали козаки. — Ми не для того взялися за шаблі, щоб з панотою мириться!
— Воліємо нового гетьмана! — крикнув Ворожбит.
— Чи ж не Козиря, бува? Ха-ха-ха!
— 3 Козиря такий гетьман, як із шила леміш!
— Як з квача притика!
— Хай Гуня говорить!
— Панове братчики! — заговорив Гуня, як гамір трохи влігся. — Колись я чув від одного попа: коли царство розділиться у собі, не устоїть те царство! Наш табір розділився, бо його навпіл перебігла чорна кішка.
— Не вірте йому, козаки! — загаласував Козир. — Я не чорна кішка! Гуня веде вас до загибелі, а я хочу ваші голови порятувати!
— Рятуєш наші шиї, аби пани мали на що ярма надівати? — запитав Гуня, і Козир осікся. — Ні, пане Козирю. На вільних козаків панство до скону віку не надіне ярма. Бо ми тоді будемо не козаками, а волами. Бидлом! Коли ми й загинемо, пане Козирю, то лицарями, а не бидлом! Де ви бачили орла, котрий сам собі обламував би крила? Де ви бачили ріку, котра б сама собі загачувала путь? Воля — ось наші крила і наша путь!
— Чи ти ба! — вигукнув Козир. — Мовби ви злиняєте, коли помиритеся з ляхами? Ліпше бидлом жити, аніж лицарем у землі гнити!
— Оце вже ти все сказав! — вигукнув Гуня. — Всю свою душу вивернув.
— Не слухайте Гуні! — затявся Козир. — Не велемовність нас врятує, а розум. Востаннє вас закликаю: отямтеся! Облогові гармати знесуть вас з землі!
— Воліємо переговори! — кричала старшина. — Вдосвіта посилаймо послів до Потоцького.
— Що ж, — сказав Гуня, — якщо в нашому таборі немає єдності — ворог його здолає. Без єдності немає сили. — Повернувся до Козиря та його прибічників: — Хочете, панове, лізти в панські ярма — лізьте! А хто хоче бути лицарем — приставайте до мене! Я не обіцяю вам життя, але честі нашої козацької ми не втратимо, не заплямуємо її угодництвом з панами. Хто хоче жити бидлом — приставайте до Козиря, хто хоче відійти на Січ, аби й далі боротися, — приставайте до мене! Вночі ми спустимось до Дніпра, роздобудемо човни і попливемо за пороги!