З переможеними ніхто й не збирався радитись, бодай про людське око. пм просто зачитали «Ординацію війська Запорозького реєстрового», що була ухвалена сеймом у березні 1638 року.
Реєстровці, похнюпивши голови, слухали Ординацію, яка скасувала «на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосуд (козацькі суди) і вибори старшини».
Виборна посада гетьмана реєстру також скасовувалась.
Главою реєстру призначався комісар. Його віднині обирали не самі козаки, а — за рекомендацією коронних гетьманів — сейм. Комісар мав бути неодмінно з осіб шляхетського походження.
Трахтемирів вибирався резиденцією комісара, йому ж віддавалася вся військова і судова влада в реєстрі, він же віднині зобов'язувався рішуче придушувати будь-яке «свавілля козацьке».
Військові осавули й полковники реєстру, котрий мав складатися з шести полків по тисячі козаків у кожному, призначалися лише польською владою — «з шляхтичів, досвідчених у військовій справі і відомих непохитною відданістю». Реєстровці віднині могли оселятися лише в Черкаському, Канівському й Корсунському староствах та «інших пограничних містах».
Дісталося в Ординації й Запорозькій Січі, на землях якої поселялася реєстрова залога, котра мусила розганяти «самовільні зборища на островах і річках». Населенню (як, між іншим, і самим реєстровцям) під загрозою смертної кари віднині заборонялося самовільно (без спеціального письмового дозволу) з'являтися за порогами. Отож шляхта хотіла знекровити і обезлюднити Запорозьку Січ.
Такі «вольності» здобули реєстровці, помирившись з панами. Але й це ще не все. Через два з чимось місяці після «загальної ради» у Києві, 24 листопада в урочищі Маслів Став відбулася «остаточна комісія з козаками». Шляхетне панство на чолі з М. Потоцьким оголосило нову ухвалу, в якій і було сказано, що козаки «покірно приймають заслужене ярмо на свої шиї» — дожилися, докозакувалися, домирилися з панами! Реєстровці, прихильники угоди з панами, і справді «покірно прийняли на свої шиї заслужене ярмо»: комісаром реєстру панство призначило шляхтича П.Комаровського, а військовими осавулами і.Караїмовича та Л.Бубновського. Отримали угодовці тих, кого й заслужили. А втім, маючи на шиї «заслужене ярмо», — вибирати не будеш.
Іляшко Караїмович уцілів і під Голтвою. Очунявши від поранення, вибрався по трупах з тванюки, дістався до польських панів, відбився від костомахи з косою — живучий і неймовірно везучий! Панство і, зокрема, польний гетьман належно оцінили вірність Караїмовича. Звичайно, військовий осавул — це не гетьман, посади якого домагався іляшко, але втішив себе тим, що ніхто з української старшини не перебіг йому дороги і не став на чолі реєстру. А коли так, то він, перший в реєстрі військовий осавул, досяг чималого — став майже заступником гетьмана. і коли тільки шляхта дозволить українцям за походженням (от уже на що не поталанило Караїмовичу, так це з походженням — треба ж було народитися українцем!), то він перший кандидат на гетьмана.
Козакам же дозволили обирати лише полкових осавулів та сотників. пм ще й поталанило при тій біді, бо одним із своїх сотників вони вибрали в урочищі Маслів Став Богдана Хмельницького!
і почалося по всій Україні послушенство, яке на пізнішій мові зватиметься терором. Придушивши повстання 1637–1638 років, панство народною кров'ю гасило «дух своевольства». Творилося досі небачене і нечуване на многостраждальній Україні, сини якої, маючи все, не мали єдності: злочинства чинилися такі, від яких і через віки кров холоне в жилах.
Вдамося до свідчень очевидців тих лихих часів.
Із свідчення очевидця, рік 1638-й:
«Их крестьянскую веру нарушают, и церкви Божии разрушают, и их побивают, и жен их, и детей, збирая в хоромы, пожигают, и пищальное зелье (порох), насыпав им в пазуху, зажигают, и сосцы у жен их резали, и дворы их и всякое строение разоряли и пограбили».
Не уникли панської «ласки» й самі реєстровці, котрих, за свідченням Самовидця, як і селян, приневолювали «панщину робити», «чистити панських коней», «в дворах грубу, то есть печи, палити, псов хандожити, двори замітати і до инших незносных діл приставляли».
Ті, хто не був вписаний в шеститисячний реєстр, козацькими правами не користувалися. Навіть сини реєстровців, як свідчить той же Самовидець, «тую ж панщину мусіли робити й плату давати».
І так тривало роки і роки. У 1648 році Богдан Хмельницький писатиме в листі до польського короля Владислава іV, що королівські старости й володарі «старинныя поля и выробленыя нивы, отчизны, гумна, мельницы и все козацкое, що есть в уподобаню, видирают, отбирают быдло; одесятствуют пчелы; коні послідніи, которыми в войску служили, отыймуют, а скаржитися не годиться: прозба за гордыню, жалобы й слезы за бунты иміют. Полны козаков темницы. Иные явные терпят узы на тілі».