— Слава Богу!
— Бог-то Богом, але й наші шаблі не гуляли!
— Вже ранок? — запитав Гнат, зводячись, земля під ним хиталася й кудись пливла. і Ярема плив у жовтому колі. Гнат помацав потилицю, вона була липка і мокра. Заплющив очі, постояв так з хвилю, потім глянув на Ярему, чи не пливе той у жовтому колі? Але Ярема вже міцно стояв перед ним.
У фортечному дворі ще панував сірий ранковий морок. Пахтіло сирістю і ще чимось нудотливим, неприємним. Гнат зрозумів, що то запах крові. Вони йшли, переступаючи через трупи, котрі лежали всюди, де купками, де рідше, і Гнат намагався не дихати глибоко… Через кілька кроків наткнулися на Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спині, лицем до неба, широко розкинувши могутні руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку, що вже згасла назавжди… і Гнату здалося, що отаман ось-ось устане і почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не встав, і вони пішли далі, придивляючись до вбитих. Між драгунами то там, то тут виднілися козацькі жупани.
А тим часом козаки виводили з льоху бранців. То було страшне видовисько. Виносили і живих, і мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомічно ловлячи поперед себе повітря кістлявими руками. Серед бранців чимало сліпих, котрим підземелля назавжди повиїдало очі. Виповзала каліч в струп'ї та виразках, торготіла кістками… Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на світ білий, ті їх обіймали, плакали та все кричали:
— Воля!.. Воля!.. Воля!..
— Виходьте, люди добрі, ви й справді віднині вільні! — озвався Сулима.
— Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.
Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки… Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.
– Іване… — зрештою глухо сказав він. — Це ти, отамане?
Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком… і раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей — дві ями.
— Сулимо, — знову глухо мовив Солодкий. — Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти… Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?
— Ти? — зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. — Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж лучилося з тобою?
— Води… — ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. — Хоч краплиночку…
Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.
— Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, — похитав головою Сулима.
— Дайте закурити, — захрипів Хвесько, — тиждень тримали в льосі серед мертвяків. і живих, і мертвих в одній ямі. Води — і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!
— Коли припекло, то й дійшло, — з жалем мовив Сулима. — Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?
Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.
— Слухай, отамане, повідь мою, — сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. — Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.
І розповів…
Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я — вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я — у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося — коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу… А ви мені злото…
І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.
Першим його стрів роз'їзний загін.
І марно Хвесько доводив, запевняв, божився і клявся, заприсягався сирою землею, що він з добрими намірами приїхав, що він не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати і зиск мати, дарма… Його ніхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого і перш за все добряче побили, а потім погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий і худий. То був, як дізнався Хвесько, сам комендант фортеці. Він не повірив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбі. і дарма Хвесько знову і знову співав-виспівував на всі лади свою пісеньку, що він хоч і запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультіпака-сірома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити і зиск з торгівлі мати. Бо він хоч і козак, але не якась там сірома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урівноважена людина, має свою обладу і бажає з панами добре гендлювати…