І дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у світі, що він цю усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене овець і пшенички підкине, коли треба… Комендант мовчав і сопів. Його маленьке личко починало жовтіти. Хвесько втямив, що це не віщує нічого доброго, і знову заходився вихваляти свій мед. Тоді комендант забажав, щоб він сам випив кухоль меду.
Хвесько випив і довго цмакав: ах, який солодкий мед!
— Запорожець? — похмуро доскіпувався комендант.
— Запорожець, запорожець, — кивав головою Хвесько — але не сірома-голота… Можна б сказати, завтрашній пан.
— Чого запорожець приїхав у фортецю? — запитав комендант.
— Та мед же привіз, — здивувався Хвесько, — я ж панові комендантові вже розтовкмачував… Бочку меду доставив для початку…
— Я питаю, чого ти приїхав у фортецю? — визвірився комендант і, перебивши Хвеськову пісню про торгівлю, закричав: — Ти приїхав, аби замазати нам очі своїм медом! Ти приїхав, аби розвідати фортецю.
Хвесько похолов…
— Ти нічого не побачиш у фортеці! — вигукнув комендант.
Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів… Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо… А потім його, осліпленого, кинули у льох.
Сулима гнівно мовчав.
– Іване… — благальне протягнув Хвесько. — Прости, іване…
— Бог простить, — відповів Сулима.
– І ти прости, — благав Хвесько. — Куди ж мені тепер?
— Не знаю! — сказав Сулима. — Куди хочеш.
— Але ж я сліпий…
— Ти сам себе осліпив! — відрізав Сулима. — Ти осліп відтоді, як зрікся Січі й забагнув стати паном, а нас, козаків, волів бачити своїми наймитами…
— Бог мене покарав, — упалим голосом мовив Хвесько.
— Не роби з Бога злочинця! і не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце.
— Не йди… Не кидай мене, іване, — Хвесько благально протяг руки. — Скажи мені, Йване, сонце є?
— Сонце світить мужнім! і чесним. Воно світить тому, хто хоче, щоб воно йому світило.
— Я хочу на Січ, іване.
— Ти маєш своє господарство.
— Цур йому! Я хочу на Січ.
— Але ти забув туди дорогу.
— Я був колись козаком! — у відчаї вигукнув Хвесько. — Ми ж козакували колись разом, Йване. А потім я забув дорогу на Січ. і осліп. Збогарадься, іване… До товариства хочу. Більше мені нікуди подітися, ніде сліпу голову прихилити.
— На Січ їхатимуть гінці і візьмуть тебе з собою, — сказав Сулима.
— Спасибі й на тім…
— Немає за що… Бувай!
На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки підкидали вгору шапки.
Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.
– Іване…
Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився… Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.
— Не розминувсь я з кулею, — сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. — Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було…
— Яремо, води! — крикнув Сулима.
— Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, — кволо мовив Нечуйвітер. — На тім світі вже нап'юся мертвої…
— Батьку, за фортецею ж Дніпре…
Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою…
— Відкозакував я своє, — якось вибачливо мовив старий. — Відмолодикував і відстрибав… Але на тому світі ще покозакую — Передихнувши, запитав: — Чи є на тім світі козацька Січ?
— Мабуть, є, батьку.
— Тоді й помирати легше. — Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. — А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж — ого-го! Здоровий був як бик. Мішок у зубах носив. Візьму зубами мішок за зав'язку і пру його. А тепер ось, бачиш, стогну і встати не можу від якоїсь поганської кулі.