— Ой, батьку… — тільки й мовив Сулима, — доживали б свій вік при Січі.
— Тіпун тобі на язик! — аж сіпнувся старий козак. — Та я вдячний долі, що послала мені смерть не на лаві від старості, а в полі та з шаблею в руках, як і подобає лицарю. — Вмовк, збираючись з силами, а тоді кволо запитав: — Ніби десь сокири цюкають?
— То для Кикошенка та його побратимів домовини тешуть.
— Тоді за одним рипом хай і для мене готують. Щоб двічі людям голови не морочити та від діла не відволікати, — сказав старий.
— Спасибі вам, батьку, за все, — прошепотів Сулима.
— Одним «спасибі» не відбудешся, — спробував було посміхнутися Нечуйвітер. — к в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я… А далі… Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, і досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пістоля.
— Сулима відсахнувся…
— Бач, який лякливий, а ще отаман, — Нечуйвітер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. — В правицю мою вклади пістоля, Йване. Бачиш, який я немічний зробився, прямо смішно. Тепер ось пістоля не здужаю взяти. Вклади його мені в правицю…
— Вкладу, батьку, — озвався Сулима, але з місця не зрушив.
— Чого ж ти баришся? — з докором мовив старий козак. — Хочеш почути, як стогнатиме Нечуйвітер? Запаморочиться в голові — і застогну. Зовсім буде не по-козацькому. А жити мені все одно не довго зосталося… — Передихнув, збираючись з силами. — Пістоль у тебе за поясом. Подивись, чи він з кулею, і дай мені його в руку.
Сулима витяг пістоль, поцілував його і поклав у правицю козака.
— Спасибі вам, батьку, за службу вашу лицарську. — Сулима поцілував старого в губи. — Прощайте, батьку! Не поминайте лихом!
— Заспівай мені пісню… — попрохав Нечуйвітер. — Нашу пісню, вкраїнську. З рідною піснею і смерть легша.
Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспівав:
Розділ сьомий
Звістка про те, що запорожці захопили Кодак і мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетіла не лише Україну, а й Польщу. Магнатство занепокоїлось, а що коли Кодак-то лише початок? Повстання неминуче, якщо від Кодака запорожці підуть на Україну. А тут ще й коронне військо як повіялось по весні в Прибалтику, то й досі там воловодиться. і магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула їм втрачену фортецю на Дніпрі і запобігла новому повстанню?
Шляхта втратила сон.
У Барі, резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої, сидів воєвода Адам Кисіль, один з найбагатших магнатів Польщі. Він тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожці були негайно вигнані з Кодака. Та заступник коронного не мав ніякого війська і почував себе як на бочці з порохом. Але панічний страх не був притаманний Адаму Кисілю. Це був хитрий і врівноважений політик, котрий менше всього був схильний загрібати жар власними руками. і тим більше руками шляхти.
— Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрібати не білі, а чорні руки, — ласкаво виспівував він переляканій шляхті, і його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. — Отож нацькуємо українців на самих же українців. Одні українці захопили Кодак, інші українці повернуть його нам, та ще й у придачу піднесуть голови своїх братів. У цьому наше спасіння. Тільки в цьому!
— Проше, пане воєводо, але то давно відомо, що реєстровцям довіряти — все одно що вовками орати!
— Але відомо також, що й вовки іноді собаками стають, — лагідно посміхався Адам Кисіль, погладжуючи густу довгу бороду. — У нас немає вибору: або реєстровці, або пропали. З їхньою старшиною я зумів побалакати як треба. Не всі ж у них Павлюки, знайдуться й іуди! А в нас — тридцять срібняків…
У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спішно викликані гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами іляшем Караїмовичем (на нього найбільші надії покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком.
Чекаючи гетьмана та старшин у замковій залі, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисіль зручніше вмостився в м'якому кріслі, склепив набряклі повіки й, погладжуючи бороду, поринув у свої думки… Зовні здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана. Він напружено мізкував, як повести себе з реєстровою старшиною та як її нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе діло — мати справу з іудами, але що вдієш, доводиться. Розумів, що не всі реєстровці однаковісінькі, тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чесні й відважні, котрі не підуть супроти своїх, Сулими й Павлюка, але є поміж ними і зрадники, є й такі, що хитаються між двома таборами, а є такі, що, не задумуючись, за золоті обіцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо серед старшин… Звичайно, реєстровці формально перебувають на службі в короля Речі Посполитої, і він, як воєвода, та ще й сеймовий комісар в питаннях реєстру, міг просто веліти їм своєю владою йти на Кодак та виганяти звідти Сулиму. Але… З того пива не буде дива, як кажуть на Україні. З примусу в такому делікатному ділі нічого не вийде. Старшина без вигоди не полізе під кулі.