Кононович збирався було відкрити рота, вже й кахикнув для статечності, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонілими щоками й тоненьким голосом проспівав:
— За його мосць ласкавого пана, вірного помагача коронного гетьмана, відважного воєводу, комісара і лицаря Адама Кисіля!
«Вискочив як Пилип з конопель, — роздратовано подумав Караїмович. — і ми ж не ликом шиті, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спішили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо».
— Спасибі, спасибі, — тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. — Але ви, пане Хва-ленко, переоцінили мою скромну особу. Мені аж лячно стало.
— Я такий! — гордовито вигукнув Хваленко. — Не боюся правду в очі різати! Що думаю, те й репіжу!
Сидір Лелека глузливо стулив тонкі губи, Караїмович скривився, тільки Сава Кононович цвів від задоволення. Джевага похмуро бовкнув:
— Не перевелись ще лицарі на білому світі!
— Я п'ю, панове, за Україну! — піднявши срібний келих, по-молодечому вигукнув воєвода. — Але не за ту хлопську Україну, котра бунтує і шкодить ойчизні. Я п'ю, панове, за польську Україну, коштовну перлину в нашій Короні.
Випили, старшина обережно поставила келихи на мармуровий столик і невдовзі задиміла люльками, напустивши цілу хмару сизого їдкого диму в голубу дзеркальну залу. і Марс, бог війни, статуя котрого стояла неподалік, аж носа зморщив і, здавалось, ось-ось пчихне від смердючого диму з старшинських кадильниць. Але воєвода суворо на нього поглянув, і Марс, як і перше, застиг в гордовитій і войовничій позі.
— Отже, панове, — ніби продовжував воєвода перервану розмову, — сотник Павлюк і досі гуляє непокараний на волі? Чи не здається вам, панове, що він надто довго вашу честь оханджує?
— Саме так ми й маракуємо, пане воєводо! — поспішно одповів Сава Кононович, і старшини поквапливо закивали головами. — Але ми неодмінно його схопимо і кинемо до ваших ніг. Це справа нашої честі, вашмосць!
— Паля справедливості не обмине зрадника! — дещо патетично вигукнув Семен Хваленко, котрий після того, як його в дитинстві куховарка грюкнула ополоником по голові, мав схильність до красномовства.
— Не сумніваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнівався, коли сотник реєстрового війська перебіг на бік запеклих ворогів Корони. Вчинок Павлюка ганьбить ваші жупани, панове.
Сава Кононович мимовільно зробив рух, наче хотів обтрусити свій жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:
— Вважайте Павлюка смертником!
Сидір Лелека промовчав.
— Хоч його мосць ясновельможний круль і розгнівався на вас, пане гетьмане… — звернувся Кисіль до Кононовича, і той, гикнувши, встав і почав біліти. — Сидіть, сидіть, пане гетьмане, — м'яко сказав йому господар, і гетьман сів, наче кілок проковтнувши. — Так ось, — продовжував воєвода, — хоч його мосць ясновельможний пан круль і розгнівався на вас… Та сядьте, гетьмане! — вже сердито крикнув Кисіль, побачивши, що гетьман знову зводиться і гикає. — Але я трохи пригасив гнів його мосці, запевнивши, що Павлюк — то є виняток, то є ложка дьогтю в солодкій бочці реєстрового меду.
– Істинно так! — квапно вигукнув Кононович. — Ми вірні слуги його мосці ясновельможного пана круля!
– І будемо такими до сирої могили! — похмуро пробасив Джевага.
— А ви що скажете, пане? — звернувся Кисіль до Лелеки.
— Я перебуваю на службі в короля! — невиразно відповів той.
— Гм… — недобре подивився на нього воєвода. — Безперечно, ми всі…
— Вірні пси його мосці ясновельможного пана круля! — вигукнув Сидір Хваленко.
— Собаці завжди й шана собача! — презирливо сказав Лелека.
Хваленко осікся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобігливо глянув на воєводу.
— Але дехто намагається шкодити Короні, — вдаючи, що нічого не сталося, вів далі воєвода. — Звичайно, в сім'ї, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродків стає все більше і більше. От і нещодавно я отримав неприємну вість: запорозькі лотри під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю і перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашій дорогій ойчизні. Звісно, надійде час, і Корона вчинить із запорожцями так, як того вони заслужили. і тоді мир на Україні буде вічний… Ви чому посміхаєтесь, пане Лелеко?
— Я завжди посміхаюсь, пане воєводо, коли чую веселі речі, — відказав Лелека, гасячи єхидну посмішку.
— Довгий язичок часом вкорочує шию, — недвозначно натякнув Караїмович, а Кононович непомітно стусонув Лелеку під бік.