Розділ восьмий
Минув місяць звідтоді, як сулимівці захопили Кодак, а з Варшави, взагалі швидкої на розправу, — ні слуху ні духу. Вже й вересень збіг, в степах і на ріках галасливе птаство збиралося у зграї — пора лаштуватися у вирій, а в Придніпров'ї все ще було тихо. Річ Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Дніпрі. Щоправда, доходили чутки, що польське військо на чолі з коронним гетьманом все ще перебуває у Прибалтиці, а шляхта хоч і біснується при згадці про запорожців, котрі відбили у неї Кодак, але вирушити в похід до порогів лише з своїми силами не зважується. Певно, чекає панство коронного війська.
Майже щодень з'являлися гурти втікачів із Східної України, одні зупинялися у фортеці на день-два, розказували, що діється в селах, інші далі простували — шлях на Січ тепер був вільним. Про курінного отамана івана Сулиму й про те, як він з козаками викурив ляхів з-за порогів, вже співали пісень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний і похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Січі, хоч і посилав туди гінців, ніяких вістей. Тим часом Павлюк поривався на Україну — полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:
— Як із Січі прийде підмога, так і відпущу тебе. Мо' й сам з тобою гайну — люд на боротьбу піднімати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти і твої хлопці-молодці у фортеці потрібні.
Одного ранку — це вже було на початку жовтня — до фортеці прибилися три вершники, на вигляд — реєстровці, і попрохали, щоб відчинили браму. Савран їм відмовив.
— Не бійтеся, січовики, ми втрьох не захопимо вашої фортеці, — гукнув передній вершник, у якого було перевязане плече.
— Впусти, — велів отаман Саврану. — Надто вони язикаті, подивимося зблизька, що за їдні.
Отаман вийшов на замковий двір і рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив ранніх гостей і тепер недовірливо оглядав їх з ніг до голови.
— Звідкіля, козаки? — поспитав Сулима. — В гості до нас чи назовсім? Чи далі куди прямуєте?
Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий і не молодий, а так літ під сорок. Лице мав довгасте, очі трохи вузькуваті й ніби косі. Тримався він просто й невимушене, навіть дещо поважно, як людина, котра знає собі ціну.
— Старшина реєстрового козацтва іляш Караїмович!
— Я так і знав, що ви зрадники! — сердито вигукнув Савран, підступаючи до Караїмовича. — Паноті служите? Віддай зброю, негіднику!
— Облиш! — спинив його Сулима. — Не всі реєстровці падлюки. Павлюк теж з реєстру. — і повернувся до Караімовича: — Важна птаха до нас залетіла, не відаю, чим і завдячні такому щастю.
Караїмович не встиг відповісти, як почувся дужий голос Павлюка:
— О, реєстровським духом запахло!.. Звідкіля взялися, козаки?
З цими словами, чухаючи розхристані груди, в білій сорочці до них підійшов Павлюк. Завбачивши прибулого, він пильно глянув на нього, і брови його здивовано злетіли вгору.
– Іляшко Караїмович? — швидко запитав Павлюк. — Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожців старшину Караїмовича.
— А я мчав до тебе, пане сотнику, — спокійно мовив Караїмович.
— Звідколи ти засумував без мене? — гмикнув Павлюк.
— Бо на тебе остання надія, брате.
— Чи ти ба!.. — знизав плечима Павлюк. — Уже й братом мене величає. Той це Караїмович чи не той? Той, котрого я раніше знав, був гордим і дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди іноді міняються… — До Сулими:-Це справді старшина реєстровців іляшко Караїмович. Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий і падлюка ще більша, а цей ніби поряднішим був. Хоч і гординя. — Повернувся до Караїмовича:-Як там поживає пан Кононович?
— Панський прихвостень, наволоч і падлюка! — Караїмович крізь зуби вилаявся. — Чи ви хоч знаєте, що затіває проти вас Кононович?
— Зайдемо в комендантську, добродії,-втрутився Судима і велів Саврану:
— Охріме, відведи двох реестровців до павлюківців, їх там нагодують, а пан Караїмович ч лишиться з нами.
Судима, Павлюк і Караїмович зайшли до комендантської, де Ярема вже й сніданок зготував: тетері наклав у дерев'яні коритця та в'яленої риби. Не чекаючи запрошення, Караїмович з жадібністю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив:
— Голодний як вовк. Всю ніч з коня не злазив, день мчав і знову ніч… Ріски в роті не мав…
Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович відсунув дерев'яне барильце і почав свою розповідь: