Выбрать главу

— Дав маху, — сонно позіхнув Караїмович і поклав голову на руки. — Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрімаю, бо вже й очі злипаються, наче хто їх медом помазав…

Це й зовсім обурило Павлюка.

– І він ще думає про сон, коли п'ять тисяч козаків проти своїх же братів зброю підняли? Радий, що сам утік, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе візьмеш, ти й раніше козаків сторонився.

Але Караїмович уже хропів, сидячи за столом.

— Не кричи! — спинив Сулима Павлюка. — Хай людина поспить, ходімо на повітря та побалакаємо.

Вийшли з комендантської хати і стріли Саврана.

— Тих двох реєстровців нагодував? — поспитав Сулима. — Хто вони такі?

— Казали, що їхнього старшину Караїмовича гетьман їхній, реєстровий, схопив і хотів було за непослух на горло карати. Бо Караїмович відмовився йти на Кодак ще й інших підбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звільнили його.

Розповівши, Савран подався у своїх справах, а Сулима і Павлюк присіли на камені.

— Ех, чорт! — Павлюк крутив чорний вус. — А я ж на реєстровців покладався. Думав, піду на Україну, першими реєстровців підніму, а тоді вже й люд. А вони сюди йдуть.

— Фортеці їм не бачити, як свого носа! — твердо мовив Сулима. — Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гірко буде стріляти по своїх же козаках-українцях! — Сулима помовчав, а тоді продовжував свою думку: — Споконвіку на Україні немає єдності. Одні борються, щоб Україна була свобідною і сама собі жила, інші з шкур лізуть, аби ще більше ворогів на Україну привести. Невже ніколи між нами не буде спільноти? Невже українці не зберуться всі разом і не скажуть: годі! Походили в чужих ярмах, хочемо самі жити! і самі собою розпоряджатися, бо не ликом же шиті.

— Треба все зробити, аби реєстровці були з нами, а не проти нас, — сказав Павлюк. — Вони не відають, що чинять.

— Ти гадаєш, вони сліпі вівці?

— Ні, вони зрячі, але дивляться не туди. пм злото засліпило очі. Просто Караїмович макуха і не зумів зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спільну мову.

— Ти Карапмовича добре знаєш? Що це за птаха. Якого лету? Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус.

— Не зовсім, але це не важливо.

— Якраз це і важливо. Хто такий Караїмович?

— А біс його знає, що він за один! — щиро вигукнув Павлюк. — Я його кілька разів бачив. Гордий завжди ходив, як індик. На козаків зверхньо поглядав, тримався від них подалі. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось ніби середину гнув. У своїй гордині зачинився. Одне слово, моя хата скраю… Все ніби якісь плани виношував, щось замишляв… Але руку завжди за гетьманом тягнув. — Після паузи додав: — Нічого лихого за ним не помічав, але й добра також… інша річ, що він прозрів. Зрозумів, де його справжнє місце в боротьбі.

— Коли б це так… — задумливо мовив Сулима.

— Чи ти йому, батьку, не довіряєш? — здивувався Павлюк. — Ти бачиш, який він до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечі. Коли б йому не боліла наша справа, хіба зважився б проти гетьмана йти? і не його вина, що більше козаків за собою не повів. Совість свою чистою зберіг, і добре.

— Спробуй йому в душу заглянути — обережно натякнув Сулима.

— Ех, батьку! — схопився Павлюк. — Звідки у тебе така недовіра до чесних людей? Мені віриш? Вір і Караїмовичу! Не захотів бути лядським прихвоснем, от і примчав до нас.

— Ти — інша річ, — м'яко посміхнувся Сулима. — Ти молодий, запальний. і, як дитина, відкритий. Що думаєш, те й говориш. А ось Караїмович… — Сулима похитав головою. — Щось мені у ньому не подобається, а що — ніяк не втямлю. Ніби не той він, за кого себе видає. Ніби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорює. Наче в ньому сидить другий Караїмович, холодний, як вуж, хитрий, підступний і сильний. і небезпечний.

Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова.

— А може, мені тільки так здалося…

— Саме так, батьку, здалося! — радо вигукнув Павлюк. — Я зразу відчув, що він чесна людина. Не лицар, але й не підляк. Це лише початок його прозріння.

Сулима пішов до льохів перевірити, скільки в запасі пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпівши, подався в комендантську хату. Караїмович, як і перше, спав, сидячи за столом, і хропів.

— Спить! — аж розізлився Павлюк. — Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Діло горить, а він носом висвистує. Вставай!

Караїмович з трудом відірвав голову від столу, потер заспані, почервонілі очі й хриплим від сну голосом буркнув:

— Я на той світ не спішу, тому люблю виспатись на цьому.

— Слухай, старшино, — підсів до нього Павлюк. — До дідька спання! Розкажи мені ліпше, який настрій у реєстровців. По правді кажучи, я саме до них і збирався. Думка у мене така є. Підняти козаків, захопити ряд фортець, а тоді розіслати універсали до народу, зібрати люд і дати панству бій. Не на життя, а на смерть.