— В тебе, може, це й вийде, — зітхнув Караїмович. — Тільки не мені. Досить. Відкозакувався. Підняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги виніс. Лише трьох за собою й повів.
— Для початку й це добре.
— Ні, з мене досить! У ватажки більше не полізу.
— Скис? — рвучко схопився Павлюк. — Перша осічка, й готово?
— Я не з того тіста завішаний, що ти, — зітхнув Караїмович.
Це Павлюкові сподобалося, він любив трохи похизуватися собою.
— О, я не такий слабак! — вигукнув задоволене. — Мене невдачі не лякають, а навпаки — гартують. Я тоді зліший стаю. Як хорт!
– Є такі невдачі, після яких опускаєшся на дно, — вперто повторив Караїмович. — Мені дали по зубах, і досить. Ситий по горло. Хай інші пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досі пам'ятають. Якось мені вдалося підслухати реєстровців. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Січ подався, гомонять між собою. Павлюк-то лицар, він би ніколи не згодився на Кодак іти… Шкода, що в нас немає другого Павлюка.
– І ти, телепню, з такими людьми не міг знайти спільної мови? — схопився Павлюк. — Старшину поліз підмовляти, а з козаків треба було починати…
— Схибив, — розвів руками Караїмович. — Спіткнувся, як кажуть, на рівному. Тепер і мені втямки, а тоді, згарячу… Коли б ти, сотнику, був на моєму місці, то, мо', й відрадив би реєстровців від братовбивчої війни. А я що… Я й балакати до пуття не вмію. Не вийшло, то й руки опустилися… А тебе козаки люблять, вірять тобі. Ти б їх повів за собою.
– і поведу! — загорівся Павлюк. — Може, й ти до мене пристанеш?
— Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? — брови Караїмовича з ляку злетіли вгору. — Нема дурних! Своя сорочка ближче до тіла. Тебе реєстровці і знають, і поважають, ти і їдь до них.
— Ех, ти! Заєць! — Павлюк збуджено забігав по хаті, світлі очі його горіли вогнем. — Жижки тремтять? А я піду!..
— Старшина кулями зустріне.
— Кулям не звик кланятись, бодай і старшинським! — із цими словами Павлюк вибіг з комендантської і біля порохових льохів здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув:
— Батьку, кульбач коней!
— Почекай. — Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому і повернувся до Павлюка. — Чого це тобі так приспічило, що й на місці не встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.
— Тіпун тобі на язик, батьку! — весело блискав Павлюк очима. — Така в мене вдача. Не люблю тліти. Горіти, так горіти. Беру сотню і мчу навстріч реєстровцям. Хочу запобігти братовбивчій війні. Реєстровців обдурила зрадницька старшина, замакітрила їм голови, засліпила їх злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однієї України, що ми — як два крила в одного птаха Що їхні вороги — то ляхи, а не запорожці. Певен, більшість опам'ятається і піде за мною. Я поведу їх на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви мені з Січі підмогу кинете.
— Бути по-твоєму, сину! — Сулима обняв Павлюка. — Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмієш, мо' й роздмухаєш в обдурених серцях вогонь помсти! — Прощай, батьку! До зустрічі!
— До зустрічі, сину!..
Розділ дев'ятий
Підйомний міст, глухо стукнувшись, упав на рів, і Яків Остряниця в'їхав у фортецю.
— Здорові були, сулимівці!
— Здоров був, отамане, коли не жартуєш! — одказали козаки, котрі чатували біля брами.
— Еге, з вами пожартуєш! — похитав головою Остряниця. — Таку фортецю запопали! Угору глянеш — шапка злітає.
— На дріб'язок не розмінюємось.
— То, виходить, живі-здорові?
— Ще б пак, — почув Остряниця знайомий голос і не зоглядівся, як опинився в дужих обіймах івана Сулими.
— Ану, хлопці, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втік! — весело гукав Сулима до сторожі. — Не випустимо, доки не повість отаман усі новини… То, кажеш, брате, свистіти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш!
Отамани розцілувалися, відступивши на крок, розглядали один одного, підкручуючи вуса.
— Ти ніби аж повищав, іване?
— Ростемо, брате, ростемо.
— Я думаю. Таку фортецю відхопити! іч, сяє, як те сонце.
— Та й ти — як той місяченько…
Отамани засміялися, поляскуючи один одного по плечах.
Остряниця був вищий і худіший за Сулиму, тому й здавався сухим, колючим і ніби аж непривітним. Все у нього було гострим: великий ніс, підборіддя, і погляд великих, чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посміхався, як лице його враз м'якшало й привітнішало, ніби вигодинювалося після негоди.